Читати книгу - "Кременецький звір"

Сергій Карюк

Кременецький звір

Розділ 1

У якому читач пересвідчується, що блукати Кременецькими горами в 1767 році — то справа вельми нервова

Віз котився лісовою перехнябленою дорогою, підскакуючи на ямах. Колеса з гучним плюскотом падали в баюри, розбризкуючи густу грязюку вусебіч. Чоловік, що правив парою гнідих, щоразу, як це ставалося, злякано смикався й озирався. Проводив виряченими очима по кущах ліщини, що нависали над шляхом, а тоді, судомно стискаючи в руках батога, люто хлистав коней.

Торговець Мільчек тікав із самої ночі й до смерті хотів спати. Що мав сил тер посоловілі очі кулаками, однак дарма — піднімати повіки ставало все важче. Очуняти не допомагав навіть страх, від якого торговець мало не втрачав свідомість. Чим далі Мільчек від’їжджав від Кременця, тим сильніше відчував тривогу. З кожним поворотом шляху вона лише зростала. Мільчек раз у раз шепотів молитву, сорочка прилипла до спини, на губи, що беззвучно совалися, падали краплі солоного поту. Він укотре втер лице рукавом і несподівано відчув, що віз легко хитнувся. Ціпеніючи, візник повільно повернувся. Промінь вранішнього сонця засліпив йому очі, Мільчек замружився й тут же задихнувся від болю й жаху, що одночасно випалили йому нутрощі. Та вже за мить його відчайдушний нелюдський крик зірвав з гілок буків вороння, що стривожено шугонуло в небо...

***

Довге протяжне виття різко обірвало лісову тишу й змусило чоловіка, що дрімав, спершись на мокрий після недавнього дощу стовбур велетенського бука, здригнутися й розплющити очі. Він скочив на ноги і завмер, прислухаючись до луни від пронизливого виску, який за мить знову вдарив по вухах. Лише тепер жебрак нарешті розчув, що то виє аж ніяк не вовк. Чоловік пожував губами, різко шморгнув носом і неспішно почвалав у бік, протилежний тому, звідки чулося несамовите волання. Устиг зробити вже аж з півсотні кроків, коли зупинився. Зашепотів прокляття, гепнув себе долонею по голові, а тоді розвернувся й прожогом кинувся у величезний яр, ковзаючи схилом і до колін вгрузаючи у вогке листя.

Унизу він таки не втримався на ногах — упав, перекинувшись через голову. Але відразу ж піднявся й побіг по вузькому, звивистому, порослому молодим лісом кам’яному жолобу. Вереск припинився, та жебрак не звертав на це уваги й уже за мить дерся схилом, врешті вилізши на порослий кущами край яру до великої світлої галявини. Він не ризикнув вийти на відкрите місце і тепер дивився на нього із заростів, поводячи очима по майже вщерть залитому дощовою водою переліссю.

У животі забурчало, і подорожній, продовжуючи крутити головою, почав пожадливо хапати темно-червоні засохлі ягоди й кидати їх до рота. На галяві, розпанаханій навпіл лісовою дорогою, ходили двійко запряжених у воза коней. Тварини перебирали ногами на місці, адже віз намертво, по самі шкворені коліс, застряг у болоті, що розлилося обабіч шляху. Чотириногі — не в змозі потягти хуру — вискубли невеликий клапоть трави поруч, і тепер з усіх сил видовжували шиї у надії дістатися нового острівця зелені посеред моря грязюки. Подорожній вичікував — побачити у цій глушині вгодованих добрих коней і воза, та ще й без людей, було справді дивною річчю.

Колись цей шлях, що перетинав зарослі буковими та дубовими лісами Кременецькі гори з півночі на південь був досить жвавим, бо ним навпростець їздили з Шумська до Дубна. Купецькі валки, подорожні селяни, шляхтичі з почтом тяглися лісом одне за одним суцільним потоком. Але то було колись, тепер же шлях вмирав, потроху заростаючи молодняком, крізь який лише час від часу продирався якийсь чи то дурний, чи надто сміливий посполитий. Уже зараз було очевидно — мине ще кілька років і дорога перетвориться на стежину, а тоді й узагалі зникне під натиском лісу.

Більшість мандрівників воліли не пхатися горами, а об’їхати їх. Це вартувало зайвих кільканадцяти верст до Кременця (звідти можна було їхати до Дубна або Шумська), але краще так, ніж блукати у цих похмурих горах, говорячи про які, місцеві хрестилися й запевняли, що зустріти розбійників найрізноманітнішого виду й роду або ж волохатих вовкулаків з водяниками, які заведуть у трясовину чи примусять бродити лісом до скону, тут звична справа.

Наслухавшись увечері в шинку дурних історій про проклятий шлях, де орудує песиголовець, жебрак реготав до нестями. А от зранку, про всяк випадок, вирішив іти узліссям. Береженого Бог береже. Та обережність переміг голод. Він урешті загнав у хащі, де подорожній настирливо рискав, шукаючи хоч щось їстівне. «А натомість встряг у казна-яку чортівню...» — зі злістю на самого себе подумав жебрак і з жалем кинув у рота останню знайдену ягоду малини, що відразу розповзлася гниллям. Він скривився, плюнув, а наступної миті, пригнувшись, вийшов на відкрите місце, тримаючи обіруч велику вишневу палицю.

— Агов! Є тут хто? — Коні з цікавістю підняли голови й подивилися на дивного, зарослого бородою чолов’ягу, що сторожко оглядався навкруги. Повагавшись, він таки наважився ступити крок і піти до дороги, ласо позираючи на коней, що раз по раз дрижали ситими боками, відганяючи здоровенних кусючих ґедзів.

«Може, все й обійдеться. Може, врешті тобі пощастить, Голото», — настрій жебрака, від самого ранку зіпсований проливним дощем, що намочив його лахи до нитки, неабияк поліпшився.

«Можливо, я і не даремно біг. Добрі коні — це ж справжнє багатство. А якщо їхнього господаря водять між буками лісовики, не помирати ж тут цим нещасним тваринам?», — обережно ступаючи по мокрій траві, благородно виправдовував жебрак конокрадство, що мало статися в найближчі хвилини.

Чоловік дійшов до химерного піщаного місива з величезними баюрами та глибокими ямами, що звалося дорогою, і вже простяг руки до коней, коли несподівано угледів щось під колесами воза. Волоцюга витягнув шию й посунув ближче, а тоді нервово ковтнув. Нерухомий чоловік лежав горілиць, з акуратно складеними по боках руками. Той, на чий вереск Голота й біг сюди, ледь не зламавши карка, вже не волав, та й не ворушився, а дивився скляними очима кудись убік. Аби зрозуміти, що він мертвіший за мертвого, не треба було навіть короткого курсу знаменитого медика Морганьї у Падуї, навчанням у якого подорожній неабияк пишався. Що його вбило — також не становило таємниці,