Читати книгу - "Кременецький звір"

— Ramphastos toco. Я колись купив його в циган, а вони вкрали десь у Чехії. Потім тільки взнав, як воно називається. Токо чи тукано.

— Я бував в Італії та Іспанії, але такого не бачив ніде. А отой, отой?

— То червоний ара. Їздив голову відрубувати португальцю одному, у Львові. То забрав клітку.

— То чого я маю тобі вірити? Як це все доводить, що ти зранку не міг бути в Кременецьких горах? — несподівано запитав Голота.

— Бо зранку я доглядаю за цим усім. Годую їх, напуваю, поливаю тут усе. Ніхто про цей сад не знає. От тепер лише ти...

— От ти й піймався, — радісно закричав ліценціат, — сам же казав — до Львова їздив голову рубати!

— Давно то було. Зараз нікуди не їжджу. Магістрат не відпускає, та я й сам не хочу. Піди до магістрату, дізнайся, уже з три роки нікуди виїжджав...

***

Вони спустилися вниз і сіли за великого стола, один навпроти одного. Болиць усе так само тримався за шию, а Голота — за голову.

— І чого це після зустрічей із тобою я завжди виглядаю й почуваюся так божественно?

— Бо тобі завжди щастить. Ти вже давно мав би не відчувати нічого, а бути закопаним отам за старим цвинтарем, як собака. Будеш пити? — потягнувся Болиць до скрині.

— Не займай. Ще отруїш.

— Була така думка, — ствердно кивнув головою Болиць.

— Полюєш на мене?

— Чого це?

— Полюєш, не бреши хоч тут. Мені люди кажуть. Мститися хочеш. Зараз он можеш спробувати мене вбити. Хочеш людей позвати?

— Хочу. Але не можу, — зізнався, шепочучи, Болиць. — Та й сьогодні, як на гріх, удома сам.

— Чого це ти мені кажеш?

— Аби тебе обдурити, — посміхнувся Болиць. — Казек спить унизу, собака. Якщо він досі не тут, значить, його не розбурхає навіть гармата. Напивсь. Хоча може й піднятись. Тих слуг ніхто не знає, — скривився Болиць. — Але за тобою я не полював, клянуся. Це ж як за вітром ганятись. Та й навіщо? Я ж і так знаю: ти до мене ще сам прийдеш. І ми доведемо справу до кінця, — хижо посміхнувся кат.

— То ти не полював на мене у Кременці? Зі своїми людьми?

— Ні, — просто відповів кат, і Голота йому відразу повірив. «От сучий Карась!!!» — скаженіючи, згадав він старого друга.

— Усе одно, кате, це дуже вдалий момент, аби закінчити те, що ми колись почали, — ворухнув Голота рукою з ножем.

— Почали? Так, я завжди хотів завершити роботу, яку почав. Убивати й калічити — то моя робота. Задоволення я не маю, та працюю на совість. І люди мені дякують. Бо таких крутіїв, як ти, тут менше. А от що хочеш ти? Чому ти тут? — обвів Болиць рукою своє помешкання. — Мститися? Ти б і камінь убивав, якби він скотився на дорогу з гори? Він же в тебе міг життя забрати. Та й не тобі мене стидати. Згадай того жевжика, якого ти біля шинку зарізав своєю карабелою і через якого вперше до мене потрапив, га? Як же так, ти ж із такої родини, хіба тіні предків не дивляться на тебе з осудом?! — уїдливо промовив кат.

— Не будемо про мою родину...

— Та й правда, оті гарні шляхетські родини — то одна мальована гробниця: зверху блищить, а зсередини гнилля, як у Біблії говориться. Он шляхетні люди в покинутому будинку Потоцьких таке влаштовують...

— Що саме? — швидко запитав Голота, та Болиць уже прикусив язика й усім своїм виглядом показував, що хотів би зашити собі рота.

— Я досі хочу тебе вбити, — нагадав Голота кату.

— Та я й сам не знаю... Мене колись визвали туди забрати рештки чиїсь закопати. Я зробив і не питав, що і хто. Але щось там діється. У перший день повні.

— Чиє тіло?

— Не знаю, я не хотів дивитись.

— А хто наказав?

Болиць демонстративно випнув губи, даючи зрозуміти, що відповіді Голота не отримає.

— Сьогодні буде перший день повні, — Голота пильно розглядав обличчя Болиця.

— Так, — просто сказав кат.

Голота встав і нахилився до Болиця, приклавши ножа до його шиї. Кат лише трохи скосив очі на лезо, а тоді подивився на Голоту. Мовчки, без благань і сліз.

— Мій пістоль, кате!

— Бусурманський?

— Так.

Кат піднявся, підійшов до скрині, звідки хотів діставати напої. Він розвертався, коли Голота перехопив його руку з пістолем, який кат забрав у Голоти ще тоді, під час першої їхньої зустрічі.

— Не заряджений...

— Про всяк випадок, кате, — Голота м’яко витяг зброю з рук Болиця.

Ліценціат подивився на пістоль, увесь вкритий арабською в’яззю, провів по ньому пальцями, посміхнувся й повернувся, аби йти. Уже біля вікна його гукнув Болиць.

— Голото!

Той повернувся, тримаючи одну ногу на підвіконні. Цей простий рух зовсім забив Голоті памороки, і він ледь не звалився вниз.

— Що ти хочеш, бісової віри кат?! — роздратовано спитав він.

— Наступного разу, коли потрапиш до катівні, я не буду довго тебе мучити, а відразу вб’ю, — прошепотів Болиць.

— Домовилися.

— Голото!

— Га?

— Це не тому, що я милостивий. А тому, щоб ти знову не вислизнув. Пам’ятай, яким би ти не був щасливцем, шансу не буде.

— Шанс є завжди, шановний кате. Шанс є завжди.

Розділ 15

У якому Голоту цікавлять питання архітектурного смаку

— А чого ти хотів? — Карась повільно підняв погляд на Голоту. Той тільки-но видав довжелезний монолог і мовчав, важко дихаючи від емоцій, що наповнювали його по самі вінця. Відкритий рот чорною дірою вирізнявся на червоному від натуги обличчі, дивно перехнябленому через спухлу голову. Ліценціат віддихувався від цілої зливи «псякревів» та «лайдаків» і «курвських курв», які він вилив на голову Карася. Проте не здавалося, що товстуна хоч трохи вразило це багатослів’я. У його голосі не було ні сум’яття, ні жалю, ні вини.

Спокій Карася, а також погляд Сташки, яка мовчки спостерігала за сваркою, переводячи погляд з одного на другого, ще