Читати книгу - "Кременецький звір"

собі пригоду на власну шию. Хижий звір цікавості їв ліценціата поїдом, і потрібно було його вгамувати. Зараз — перевірити патякання ката про чортівню, яка тут коїться на повню. Поки чекання було марним. Будинок стояв порожній, з нього не чулося жодного звуку, і Голота марно вглядався у темінь, чекаючи гостей.

Було морозно. Цей листопад видався навдивовижу холодним і сніжним. Не додавала зручності в засідці й легка віхола. Голота рятувався тим, що час від часу махав руками і хлебтав потроху з невеличкої фляжки, в яку щедрий Мнішек розпорядився налити найкращого кубинського рому з власних запасів. Ліценціат не вирізнявся надто великим терпінням, рішучість його танула з кожною хвилиною, і він усе більше дратувався, думаючи, що всі ці стояння на холоднечі врешті нагородять його прекрасними чиряками. Голота з останніх сил стримував себе й чекав півночі.

«Змова на повню! Якщо хтось із місцевих збирається у таємні гуртки, то це ще нічого не значить. Це ж Річ Посполита. Тут у кожному закутку змова або підготовка до заколоту... А от за збіговиськом на повню варто поспостерігати. Голову даю на відсіч, тут усе починається опівночі», — підстрибуючи на місці, бив себе по щоках Голота.

І справді за десяток хвилин до дванадцятої почувся шум. На пустинній вулиці з’явилася карета. Не встигли з неї вийти двоє, як до кованих воріт обійстя з шурхотом підлетіли ще одні сани, із закутаними до самих носів пасажирами. Екіпажі відразу поїхали, а невеликий гурт швидко підійшов до дверей. Їм відчинили зсередини, і компанія зникла в бездонному череві будинку.

«Що за чортівня! В палаці ж не було жодної живої душі!», — невимовно здивувався Голота і, припавши до вікна, вгледів вогник, якій розпалили всередині. Зненацька той вогник щез, і Голота зрозумів, що процесія пішла вглиб.

Шепочучи прокляття, Голота кинувся на задній двір. Ще кілька годин тому він угледів там лаз до підвалу, тож скинув овечого кожуха й уже був готовий лізти у дірку, як несподівано почув якийсь монотонний спів. Голота обережно заглянув усередину і на відстані випростаної руки побачив таємничих прибульців, за якими збирався гнатися. Люди в чорних балахонах зі свічками в руках стали в коло, бурмочучи якихось дивних пісень. Голота завмер і не ворушився.

«Що то за мова? Арабська? Арамейська? — гарячково неслося в голові. — Цей провінційний Кременець дивує мене все більше. Не містечко, а просто центр світового зла. Зараз відкриються ворота в пекло?» — намагався підбадьорити себе жартами Голота, хоч було й не надто смішно.

Коло з людей у балахонах почало рухатися: то розширялося, то звужувалось, усі щось ритмічно повторювали. Нарешті на середину вийшла фігура. Вона відразу почала вигинатися, неначе танцюючи під спів, а за хвилину присіла навпочіпки. Спів став гучнішим, і людина далі витанцьовувала сидячи. Монотонні вигуки стали частішими, і від цього дивного співу по Голотиній спині бігли мурашки. Спочатку глухо, та з кожною миттю бурмотіння ставало голоснішим. Гучність явно діяла на того, хто сидів навпочіпки на підлозі. Він почав трястися, а тоді звиватися всім тілом, упавши на коліна. Лихоманка била його все сильніше. Нарешті тіло неприродно вигнулося, неначе зламавшись навпіл, а зсередини вирвався крик, що вже за секунду перетворився на вовче виття.

«Мати свята, це якась чорна меса, чи що? Вони хоч знають, що вся та чортівня вже давно вийшла з моди?» — Голота аж скам’янів від побаченого, і думки його розліталися увсебіч.

Людина знову сіла. Та зробила це якось химерно, неприродно, хоч Голота відразу не зрозумів, у чому справа.

«Не сяде так людина... Це так хіба собаки й вовки сідають, підгинаючи задні лапи», — промайнуло в його голові. Спів людей у балахонах знову став глухий і ледь чутний. Нарешті з кола вийшла постать у великому чорному каптурі, у руці в неї заблищав ніж. Каптур підійшов до купи якогось лахміття. Голота придивився — то плащ, під яким видно було обриси невеличкого тіла.

— Матінко свята! Що це тут відбувається? — від тихого шепоту ззаду Голота аж підскочив, угатившись головою об стіну. Він обернувся й побачив Ярину Ястжембець, яка з жахом дивилася на ритуал. — Це той збирається жертву приносити чи що? — встигла промимрити вона, поки Голота не затулив їй рукою рота й не притиснув до себе, боячись, аби писк письменниці не привернув увагу.

Однак ніхто навіть не подивився вгору, де стирчали голови Голоти й Ярини. Знову гучно занили, а коли обірвали спів, головний каптур на мить завмер, а тоді завдав кілька швидких ударів своїм величезним ножем.

Ярина промукала щось, Голота ще сильніше затиснув їй рота і, не відриваючи погляду, дивився вниз. Жрець узяв тіло, накрите плащем, і поклав перед «вовком». З-під накидки відразу розпливлася велика калюжа крові. «Каптур» підійшов до людини-вовка впритул, і лише тоді той ворухнувся, виставивши руку з пазурами. Жрець полоснув по кігтистій лапі ножем і підставив велику чашу, збираючи в неї кров вовкулаки. Він стояв так із хвилину, а тоді притулив чашу до рота, за мить віддавши її сусідові. «Балахони» почали передавати кров один одному, та Голота цього вже не бачив. Його нудило. Стримуючись з останніх сил, він тяг непритомну Ярину, що хиталася, немов зламана лялька, до отвору у паркані. Голота брів, як в імлі, перечепився через якусь колоду, впав на коліно, однак швидко встав. Очманіло вимахуючи головою, він важко дійшов-таки до паркана й зіщулився, адже у спину нагаєм знову шмагнуло вовче виття.

Розділ 16

У якому багато дискутують про концентрацію під час шахової партії

Убивство королівської особи мало статися ось-ось. Треба було щось терміново робити й рятувати помазаника Божого від неминучої загибелі. Шансів було замало, та Голота збирався битися за монарха до кінця. Він задумливо потягнувся, щоб схопити короля за горлянку і тікати, як із подивом побачив краплю крові, що заструменіла з пальця. Він ошелешено підняв руку догори й уважно дивився, як червона цятка біжить униз до зап’ястка, залишаючи по собі слід.

— От і ти попався, ліценціате! — почув Голота сміх і підняв очі на Мнішека, що дивився на нього з іншого боку шахової дошки, вишкіривши у посмішці свої тридцять з лишком білосніжних зубів.

— Що? — нарешті отямився Голота.

— Ліценціате Голото, сьогодні тобі виказана неабияка честь, — дуркуючи, Мнішек запищав голоском церемоніймейстера, якого для шику