Читати книгу - "Легенда золотої кицьки"

Дякую мамі, батьку та друзям, а також коханій людині за підтримку

Новий подих приніс ніж,

Новий рік, нову еру,

Нове створіння — химеру,

Що знищило сонячно-місячні сфери.

Нема нічого у світі страшніш,

Ніж той холодний сучий ніж,

Ніж та іграшка Люцифера,

Ніж той я, що тримає ніж.

Я вбив людину…

Ні, не дружину, що могла необережно залишити хрестик або годинник іншого чоловіка в себе в шухляді, і не сусіда, з яким я міг би розпити по п’ятдесят грам горілки кільканадцять разів поспіль, а потім через якусь дрібницю вкоротити йому віку. Ні, я зовсім не з того братства, що так безглуздо витрачає власне життя і власні можливості.

Правду кажучи, до сьогоднішнього дня я вважав себе досить поміркованою і розсудливою людиною. Ну, знаєте, такою, якій можна довірити кермо автомобіля, вибір ресторану, організацію бенкету… Я вважав себе позитивним хлопцем, який може втрутитись у бійку, аби врятувати друга, який може допомогти самотній подрузі забрати дітей зі школи, коли бабуся у санаторії… який може, врешті-решт, поступитися місцем старій жінці в автобусі… Але я ніколи не міг уявити себе вбивцею.

Я сидів у МакДональдсі навпроти Київського вокзалу і, втупивши погляд у скляну вітрину, намагався запихнути в себе шмат гамбургера. Ненавиджу гамбургери. Ненавиджу МакДональдс… Принаймні, завжди ненавидів, але тепер… Тепер мені немає куди йти. Немає що робити.

Нарешті мені вдалося пережувати чергову порцію пухкого хліба і перейти до пощипування гострої м’ясної котлети. Їжа відправилася в коротку подорож стравоходом до порожнього шлунку. Я запив її колою і, нарешті, почав знову дихати.

Дивно було помітити за собою, що я затамував подих. Навіть важко сказати, коли це сталося: тоді, коли я бив його ножем у груди, чи тоді, коли намагався відмити руки від густої, ледь не чорної крові. А може, лише тепер, коли побачив присохлу плямку чужорідної рідини на мізинці, що потріскалася, підкорившись зморшкам на пальці? А може, я взагалі не дихав усе своє життя? І лише зараз помітив, що повітря рветься в ніздрі, намагається запхатись у вузькі пазухи, втиснутися в легені, а потім непомітно, мов зараза, зникнути у крові… Може, я лише зараз почав дихати? Лише тоді, коли забрав останній подих у тої купи м’язів, судин, артерій, шкіри…

Мене знудило.

Мати дівчинки, що сиділа з нею навпроти, невдоволено і водночас перелякано кинула на мене швидкий погляд чорних очей і, прудко підхопивши своє чадо під руки, пересіла за чотири столи від мене.

Я почувався геть хворим.

Кров полилася з тіла того хлопця не одразу. Він спочатку пискнув. Навіть не закричав, а лише якось неприродно й голосно пискнув, а потім притих. І я почав гамселити ножем з усіх сил… Мабуть, там відривалися маленькі шматочки шкіри, жиру, м’яса… Я старанно довбав його тіло гострим лезом… Іншого виходу не було… Мабуть… Адже я повинен був дістати ліки. Я мав це зробити, я був зобов’язаний… Чи не так?

Сидіти за столом стало просто неможливо. Сморід і дискомфорт від усвідомлення власного стану робили безглуздими всі спроби створити ілюзію зовнішнього спокою. Я швидко натяг на себе легку шкіряну куртку темно-синього кольору, підхопив свій рюкзак з пожитками і кинувся геть.

Важко сказати, коли все почалося. Мені взагалі тепер важко говорити про щось, а не тільки про те, що сталося чи — будемо відверті — про те, що я зробив власними руками. Бо ж нічого не стається саме по собі…

Вздовж вагона потяга пройшов продавець журналів. Я навіть не вдостоїв його поглядом. Тяжко було тепер помічати бодай щось, окрім власних думок, які стали настільки чорними, розгодованими й суто фізичними, що, здавалося, ось-ось впадуть тонною жаху й болю на мої плечі… А може, вже впали?

Отже, зараз треба було зрозуміти, коли все це почалось. Бо на питання «Що тепер робити?» я вже відповів, сівши в потяг. Та водночас я розумів, що на це, я, можливо, ніколи не зможу відповісти… На жаль чи на щастя, у мене ще не було досвіду холоднокровного вбивства живого людського створіння, і я не знав, як буває у вбивць — чи знаходять вони відповідь на своє питання?

Звісно, що я не піду в міліцію. Я вже не пішов, тому й згадувати тут немає про що. Але куди тепер іти? До кого? І що буде з матір’ю, з тіткою і кузеном Марком? Добре, хоч здогадався занести матері ліки… Ці трикляті ліки, щоб їх!

Від згадок про рідних у очах почало щипати. Проте не впевнений, що щипало саме через них. Вірогідніше, треба визнати, я уявляв себе на тюремному побаченні з мамою, що з болем дивиться на мене, такого любого й рідного, красивого, молодого й сильного парубка, який мусить сидіти, як звір, за металевими гратами.

Сльози вже налаштувалися на перегони, що мали початись у кінчиках очей і пройти по худих щоках, а потім розбитися у сльозокатастрофі на чорній короткій щетині. Я вже майже встиг відчути смак справжньої розпуки, аж раптом внутрішній голос, бодай йому грець, суворо рикнув на мене: «Облиш, слиньку! Вбивці не мають жалю!»

Вбивці не мають жалю… Повна дурня, але від цих слів стало якось холодно й незручно, бо різко перехотілося плакати й жаліти себе.

Раптово захотілося курити. А всередині все стало зовсім спокійне, наче… мертве?

То ж з чого все почалося?

У той день Марія була чимось засмучена. Її чудові сірі очі посміхались, волосся лагідно пестило