Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Двері відчинилися, і до кімнати, як вихор, влетіла Дзвінка, за нею зайшли баба Марфа і дід Гаврило. Дівча впало на стілець, віддихуючись, дідо підійшов до Світлани, а стара повитуха хитро подивилась на мене.

- Оце я й дочекалася заміни! - сказала твердо, але з усміхом.

- Не тішся, стара відьмо, я тобі його не віддам. Глянь, на кого він схожий! На ньому лиця нема!

- А-ха-ха, - дзвінкий сміх розійшовся кімнатою, як грім над весняними горами, – жартую. Не ваша це справа і ніколи вашою не буде. Синку, ану дай мені цю красунечку, - вона підійшла до мене і простягнула руки до дитини. Дитя, ніби відчувши, що його зараз заберуть, вхопилось рукою за мій оберіг. Схопилась так, що не відпустить. Довелось розв'язати вузлик на шиї, і оберіг опинився в руці маляти. - Чи є вже ім’я для славної доньки роду?

- Ще немає, вона мала б народитись пізніше, - породілля вже прокинулась і виглядала зовсім непогано. Дідо вже встиг її оглянути і був цілком задоволений.

- Все стається тоді, коли має статись. Сьогодні великий день Живи-матінки, й тобі, дитя, нести її ім’я.

- Діду, далі матір’ю займусь я, а ти приведи до тями своє хлопча, бо воно й справді кепсько виглядає.

Я дивився наче не з власного тіла, як стара жінка тримала на руках немовля і немовби щомиті молодшала. Таки перевтомився. Біля мене присів дід.

             - Ти молодець, хлопчику мій. Не знати, чи я б краще впорався. Молодець. Але тепер і про тебе  треба подбати. Збирай сили до купи й нумо до річки, будемо тебе відживляти.