Читати книгу - "Кременецький звір"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Деякий час вони дивилися один на одного — Голота, що крутив головою, намагаючись прийти до тями, і Болиць, що хапав повітря, наче короп, якого щойно викинули на берег. У руках кат тримав погнутого мідного баняка, в який щойно справляв свої природні потреби.
У Голоти перед очима світ крутився, немов на каруселі, він хотів було піднятись, та лише заточився й обіперся об стіну. Ліценціат торкнувся голови. Крові було мало, але один бік спух, немов усередині надули якогось пухиря. Голота повернувся до ката, який і досі пожадливо хапав повітря, але не міг навіть посунутись у його бік — так йому було недобре. Вони мовчки дивилися один на одного, аж поки Болиць ледь-ледь прохрипів:
— Чого ти хочеш?
— Убити тебе, а чого ж іще, — мляво вимовив Голота. Його нудило, хотілося лягти на підлогу й обійняти її руками.
— Забирався б ти звідси, як тобі вдруге пощастило... З Кременця. Не випробовуй долі... — задихаючись, проказав Болиць.
— Не можу, — скривився Голота, притискаючи руку до рани, яка почала вже пульсувати болем.
— Чому? Така жага помсти? — натужно шелестів Болиць.
— Бо ти людей убиваєш, — так же неспіхом, ледве виштовхуючи слова, промимрив Голота.
— Злодіїв і вбивць... Аякже.
— Невинних людей, Яську. Невинних людей.
— Ти не був невинним, Голото, ти сам знаєш, за що потрапив до мене вперше, — тримаючись за горло, прошипів Болиць.
— Я не про себе...
— А про кого? — щиро здивувався Болиць.
— Не прикидайся дурником, кате... Що, любиш людей насмерть канчуками забивати і серце виймати?
— Про що ти кажеш, Голото? Я людей за присудом суду вбиваю і ніколи інакше. Ось тобі хрест, — Болиць намагався перехрестися, але знову схопився рукою за горлянку.
— Брешеш, собако, — прогугнявив Голота. — Зниклі люди — то твоя робота. Забиваєш їх своєю дев’ятихвосткою, а тоді серце їм вириваєш.
— Як це? — обличчя ката витяглося.
— Актор із тебе нікудишній, повір мені.
— Так то не Звір, якого ви сьогодні з Мнішеком притягли?
— Не прикидайся, — знову промимрив Голота. — Я бачив на тілі жертви сліди твоїх канчуків... Перетворюєш груди людей на кашу своїм нагаєм із кігтями? — люто випнув губи Голота.
— А що, тільки я маю дев’ятихвостку по всьому старостві?! І навіщо мені вбивати? — обурено зашепотів Болиць.
— Бо ти хворий звір, Болицю. Ось чого. Отримуєш задоволення від болю інших.
— То скажи мені, навіщо мені це робити? Десь у глухих лісах? Я ж і так убиваю людей! Цілком легально і зі згоди церкви, старости й магістрату. Навіщо трястися, ховатися й чекати, що мене знайдуть та четвертують на площі?
— Бо ти...
— Бо я — «хворий звір»? Так-так, я зрозумів тебе, — насмішкувато прохрипів Болиць.
— Ти обрав дуже зручну позицію, кате. Упевнений, що маєш непохитну залізну причину, чому на тебе ніхто не подумає...
— А ти вигадав собі дуже зручного вбивцю. Який навіть не може захиститися, бо ти за нього все вирішив.
— Де ти був того ранку, коли вбили Мільчека, Болицю?
— Якого ранку?
— Першого дня листопада.
— Дай подумати. Це ж неділя.
— Так, неділя.
— Була в мене робота. На майдані. Відьма Хриська, що чаклувала проти пана Торжевського. Можеш перевірити. А то її спитати, на Медовій вона живе. Правда, як вона розкаже — без язика? — Болиць широко посміхнувся, та знову скривився від болю.
— О котрій?
— Опівдні.
— Ти мав доста часу, аби зранку доскакати до Кременця з лісу.
— Мабуть, я оце саме маю чарівного коня, що літає під хмарами, дихає вогнем і пускає вітри, і часто літаю на ньому до Львова, а як є трохи більше часу, то й до Кролевця...
— Я не вірю жодному твоєму слову, — проказав Голота, та почувався він уже не так упевнено.
— Ти знаєш, я дуже рідко коли не буваю вранці вдома, — поволі проказав Болиць.
— Чого це?
Замість відповіді Болиць ухопився за балясину ліжка й поволі встав. Голота стрепенувся і також обіперся на коліно, а тоді, тримаючись за стіну, підвівся й повільно витяг великого захалявного ножа.
Болиць дивився на криве, геть поколупане щербинами лезо своїми бляклими очима й жодного разу не зморгнув. Тоді повернувся до Голоти спиною, дошкандибав до бічних дверей і штовхнув їх. Там були сходи, що тягнулися нагору, і кат повільно ними поліз.
З величезним зусиллям Болиць піднімав ноги й перся на верхотуру. За ним обережно йшов Голота, чекаючи від литвина якогось підступу. Дибаючи, як дві каліки перед церквою, Голота й Болиць таки дісталися гори. Кат відкрив заслінку, і Голота відразу оглухнув. Сотні звуків хлинули на нього зусібіч.
З виряченими очами він повів головою, не розуміючи, куди потрапив. Навколо була зелень, неначе влітку, і звідусіль щебетали, кректали, співали й тьохкали птахи. Сині, зелені, різнокольорові, з довгими хвостами й химерно вигнутими дзьобами, вони перелітали з гілля на гілля ліан, що росли в здоровенних горщиках, сиділи й дивилися на відвідувачів сотнями чорних блискучих очей.
— Що це за бісової віри горище? Це ти мене так угатив, що мені тепер ввижається якась дурня? — ледь спромігся вичавити з себе Голота, очманіло дивлячись на ці джунглі в будинку серед волинських снігів.
— Це справа всього мого життя, — гордо вимовив Болиць.
— Я думав, що людей катувати на дибі — то справа твого життя, підлий вилупку, — зачаровано крутив головою Голота.
— Ні, то робота. З опівдня до вечері — катування. У неділю — страта. Без свят і вільних днів.
— А ти таки хворий, Болицю. Катувати людей і зробити такий рай у себе на горищі.
— Я до птахів завжди мав приязнь. Через те й погорів у Могилеві. Украв дорогого сокола в пана Мацевича, але той здійняв ґвалт, тож я мусив тікати. Тут став катом. А що скажеш робити бідному литвину, який замерзав під стінами цього благословенного міста? Не здихати ж з голоду. Спочатку було важко, але втягнувся, робота хоч і важка, але гроші маю. Не згірш, як людей убивати темними вечорами, як дехто, — покосився він на Голоту.
— Я краще здох би під брамою, — прошепотів Голота, задерши голову. — А що то, що то? — збуджено заговорив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кременецький звір», після закриття браузера.