Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

Він мріяв помститися племені Ворона за смерть батька та рідних, за зруйноване життя, за втрачену землю, за свою власну втрачену молодість, за спокій та щастя, що були в нього відібрані, за все, що він втратив в той жахливий день. Він уявляв, як знайде їх, як проллє їхню кров, як поверне справедливість, як помститься за кожного вбитого Сокола, його мрії були сповнені крові та вогню, його серце - жагою помсти. Він бачив їхні перелякані обличчя, чув їхні крики жаху, відчував їхній біль, його душа прагнула помсти, його тіло тремтіло від бажання вбити. Він бачив, як їхнє плем'я, колись могутнє та непереможне, перетворюється на купу попелу та кісток, як їхні крики стихають в мертвій тиші, як їхні душі відлітають в небуття.

Але він знав, що поки що не має на це сил, що він один проти цілого племені, проти зграї вовків, що роздеруть його на шматки. Він був один, а Воронів було багато, вони були сильними та жорстокими, вони не знали жалю. Він повинен був стати сильнішим, мудрішим, хитрішим, він повинен був навчитися використовувати свій дар, щоб помститися за своє плем'я, щоб покарати тих, хто приніс стільки горя та страждань.

Але часом його охоплювали сумніви, наче холодний вітер пронизував його душу. Скільки ж часу минуло з того жахливого дня? Десятиліття? Століття? Тисячоліття? Він втратив відлік часу, роки зливалися в його пам'яті в єдиний потік, в якому не було ні початку, ні кінця. Чи існує ще плем'я Ворона? Чи не загинули вони в якійсь іншій війні, чи не зникли вони з лиця землі під натиском інших племен, чи не змінили вони своїх богів, свої звичаї, свою землю? Він не знав, його розум мучили питання, на які не було відповідей. Він не знав, де їх шукати, як їх знайти, чи зможе він їх впізнати, його пам'ять про них почала стиратися, їхні обличчя ставали все більш розмитими, їхні імена - все більш незрозумілими.

Але бажання помсти все одно жило в ньому, наче тліючий вуглик, чекаючи на момент, щоб спалахнути з новою силою, воно було його єдиною метою, єдиним сенсом його існування. Воно гріло його в холодні ночі, воно давало йому сили йти далі, воно нагадувало йому про його втрату, про його біль, про його мету. Він знав, що колись він помститься, що колись він поверне справедливість, що колись він знову знайде спокій, хоча б на мить, хоча б у своїх мріях.

Одного похмурого ранку, коли сонце ховалось за сірими хмарами, наче соромилося світити на цей світ, сповнений страждань, а вітер гнав по небу клапті туману, наче шматки сірої вати, що застилали сонце і робили день похмурим та сірим, до поселення Зубрів прийшли чужинці. Вони вийшли з лісу стомлені та знервовані, їх одяг з грубої шкіри був подертий, наче вони пробиралися крізь густі хащі, а на тілах, вкритих синцями та подряпинами, виднілися сліди відчайдушної боротьби з лісовою хащею та, можливо, з дикими звірами, що напали на них в дорозі. Це були мисливці з племені Рибалок, що жило на березі великого озера, за кілька днів шляху від поселення Зубрів, за Лісом Шепоту, де вітер завжди співав свої пісні в кронах дерев, та Кам'яною Річкою, що протікала серед скель та водоспадів, її води були бурхливими та небезпечними. Вони ледь трималися на ногах, їхні очі були червоні від безсоння та сліз, а голоси - хрипкі від криків та благань, вони були наче тіні, що вийшли з темряви, приносячи з собою звістку про горе та смерть. Вони розповіли страшну історію про напад величезної зграї людей-вовків, яка несподівано налетіла на їхнє поселення, наче буря, наче навала злих духів, що вийшли з лісової гущавини, щоб посіяти смерть та руйнування.

Перевертні були скажені від голоду, їх очі горіли диким вогнем, а ікла були спраглі крові, вони прагнули вбити, розірвати, знищити, вони були наче машини для вбивства, керовані інстинктом, жагою крові. Вони напали на беззахисних людей, рвали їх на шматки, тягли в ліс, де розправлялися з ними з незрівнянною жорстокістю, їхні ікла та кігті розривали плоть, їхні голоси зливалися в жахливий хор смерті. Вони знищили їхнє поселення, спалили їхні хатини, що стояли на березі озера, їхні стіни обвалилися, їхні дахи згоріли, залишивши після себе лише попіл та дим. Зруйнували їхні човни, їхні сітки, їхні знаряддя праці, все, що допомагало їм виживати, все, що було їм дороге. Вбили багатьох людей - чоловіків, жінок, дітей, старих, не жаліючи нікого, їхні тіла лежали на землі, вкриті кров'ю та ранами, їхні душі відлетіли в невідомість. Ті, хто вижив, ледь встигли втекти, залишивши за собою все своє майно, свій дім, своїх рідних, вони бігли в панці, залишивши за собою все, що мали, все, що кохали. Вони бігли лісами та горами, ховаючись від вовків, шукаючи порятунку у сусідніх племен, їхні ноги були поранені та скривавлені, їхні очі були сповнені страху та відчаю. Вони прийшли до Зубрів, благаючи про допомогу, про захист, про притулок, про шанс на виживання, їхні голосі були слабкими та хрипкими, їхні руки тремтіли від страху.

Громовержець, вождь Зубрів, зібрав раду старійшин. Він скликав їх до священної печери, прихованої в глибині скель, де панувала вічна тиша та прохолода, де повітря було наповнене запахом вогкості та давнини. Стіни печери були вкриті малюнками зубрів, мамонтів та давніх богів, намальованими червоною і чорною охрою, малюнками, що розповідали про історію племені, про їхні вірування, про їхніх предків, про їхній зв'язок з природою та її силами. Там, під мерехтінням вогнища, що кидало химерні тіні на їхні обличчя, зморшкуваті та засмаглі від сонця і вітру, обличчя, що бачили багато зим та літ, багато полювань та битв, багато радощів та печалі, вони довго обговорювали ситуацію, зважуючи всі "за" та "проти", намагаючись знайти найкраще рішення, яке допоможе їм зберегти мир та безпеку свого племені, рішення, що буде мудрим та справедливим, рішення, що принесе їм благословення богів. Старійшини сиділи навколо вогню, загорнуті в важкі шкури звірів, їхні очі блищали в півтемряві, наче очі хижих звірів, що причаїлися в ночі, а голови були схилені в глибокій задумі, вони зважували кожне слово, кожну думку, кожну можливість.