Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Мене накрило хвилею, і я був готовий весь світ схилити до її ніг. Колись навіть не підозрював, що я настільки романтик. Десь тоді я вас і познайомив. - Я пам'ятаю ту зустріч.  Вони дійсно не були подібні на “лише друзів”, але й назвати їх парою я б не наважився. А він її дуже любив… - Ви більше не бачились. Чомусь я не наважувався ввести цю дівчину в сім’ю. Ти, звісно, пам’ятаєш, що відбулося потім. - Я опустив очі. Пам'ятаю…  То був складний період для сім’ї. В Августа виявили рак з локалізованими пухлинами вдовж хребта. Фінансів для лікування вистачало, з цим наша родина могла легко впоратись. Важко було бачити спроби колись переповненого енергією брата усміхнутись після хімії. Він бліднув, худнув, слабшав із кожним днем. Його оперували кілька разів, і щоразу був ризик, що він більше не стане на ноги. Августова кохана не відвідала його ні разу.

        - Вона була першою, хто дізнався про мій діагноз. І першою, хто залишив мене шукати світла у темряві із зав’язаними очима. - Він ніколи не жалівся, запевняв, що в нормі. Лікування справді йшло успішно, організм боровся з хворобою, але щось у братові зламалося. Він став мовчазливим, очі втратили колишній блиск. Одного разу його просто не виявилось у палаті. Він зник… Ми довго його шукали. Звертались і до поліції, і до приватних детективів. Усе було марно.

         -  Я не хотів завдати вам страждань. Я пішов, бо відчував, що треба піти. Щоб відновити втрачену життєву енергію, щоб наступний мій крок не був останнім. Мені не були байдужі ваші почуття, але інакше я не міг. Того дня вранці мені повідомили, що традиційна медицина зробила для мене все, що могла, а далі все залежатиме від мене і мого бажання жити. Отже, я можу вижити, а можу й померти. 50 на 50. У нас з життям однакові карти, але хід мій.

Ви не змогли мене знайти, бо я обірвав усі зв'язки зі світом. Жодного електронного пристрою. Я став дитиною світу. Індія, Тибет, Китай, Японія – це ще не повний перелік країн, де я побував. Я шукав сенс життя, шукав себе. Іноді здавалося, що навіки залишуся десь серед спокою гір чи біля шумної ріки, але мій шлях таки проліг додому.

Вибач мені за те, що через мене тобі довелося страждати.

Вибач за те, що ти пережив сьогодні.

Ти втратив мене так само, як втратив своїх батьків. Без змоги попрощатись чи права втрутитись. - Він вперше за всю сповідь глянув мені в очі, й погляд цей переважував тисячі слів. Я не тримаю на нього зла. Хто я такий, щоб когось судити?

Спершу розгублений, що втратив єдину людину, яку вважав рідною, зараз я кляв себе за те, що не був з ним тоді, коли був йому потрібен. 

Ми колись багато доріг пройшли разом. Не раз потрапляли в різні перипетії й гідно з них виходили. Ми були опорою один для одного як в переносному, так і в прямому значенні.

Август замовк, і це означало, що ставити питання чи очікувати на продовження не варто. Він розповів стільки, скільки вважав за потрібне. Тиша дзвенить між нами, як натягнута струна, повітря стає все менше, і моє серце відновлює свій шалений темп…

Він обняв мене за плечі:

- Дякую тобі! Ти завжди був зі мною, де б я не опинився. Я постійно відчував твоє надійне плече. Дякую, брате.

Я міг би сказати йому зараз так багато. Було безліч причин просити вибачення і ще більше, щоб дякувати. Я обняв його у відповідь.

Приємне тепло розливається по тілу, на очі чомусь набігли сльози. Ми притулилися головами і застигли.