Читати книгу - "Вибрані твори"

частину тіла і мозку, час. Увесь у напруженні, фізичному і духовному, підсвідоме розгадуючи ще не вивчені закони людської снаги, він спочатку почуває, як звично твердіють його холодні уста, стягується розм'якшене обличчя і стає відчутним усе тіло. Тільки ще нервово стрибають і заплутуються іскорки в його поріділому чубі. Поволі і вперто оволодіваючи собою, приводячи в строгу ясність думки, він одначе ніяк не може позбутися одного образу, що пригадався в лісі, коли Хмара засмутив його тяжкою звісткою. То був образ човна, що по саму обшивку вмерзає в льодах посеред річки. Тільки весна розморозить його, теплою хвилею приб'є до рідного берега на жовтий пісок та на зелене зілля.

«Іще твоя весна попереду», — хоче заспокоїти себе і вчуває фальш, бо ж — не маленький — розуміє, що йому не вирвати рідних людей, сім'ї із лапищ смерті.

До болю закушує уста; до болю, відхиляючись назад, поводить усім тулубом, знову оволодіває собою і пірнає в роздуми. От тільки чортів човен десь аж із краєчка мозку висовується…

«Чому ж ти не можеш вирвати родину з фашистських лапищ? Бо сили у тебе нема. Ворогів тисячі, а в тебе шістдесят партизанів… А як ти тепер глянеш у вічі бойовим друзям? Вони ж на тебе так надіялися»…

Позад нього гримлять артилерійські розриви, вищить шрапнель. А то знову б'ють по лісах. Бийте, гатіть по ще теплому місці!.. Звісно, завтра, позавтра вся ворожа сила буде блукати по лісах. Ну, от почнуть наступ. Підірвуться один-два танки на мінах. Знову зупиняться. Бо їм нічого спішити. А потім почнуть обшукувати усі лісові закутки, палити, громити землянки, табір… Чиї це слова: «У партизана тисяча доріг, у фашиста дві: одна — в землю, в могилу, друга — на небо до чортів».

Майнуло життєрадісне обличчя Гоглідзе і десь зникло за човном.

«Зараз їх повезли. Може привезли вже в тюрму. Завтра почнуть допитувати. Розстріляють не раніше, чим вдосвіта… Треба прорватись! Попередити!»

І він майже біжить, наздоганяючи партизанів.

— Товаришу командире! — чує біля себе голос Пантелія Жолудя.

Дмитро не помічав, що хлопець весь час, охороняючи свого командира, був поблизу нього.

— Що скажеш, Пантелію?

— Та нічого. Невесело на душі, товаришу командире.

— Знаю, Пантелію. Кріпися, партизане! — важкою рукою сперся на плече парубка…

На світанку в невеликому лісі зібрав Дмитро на нараду похмурих од горя і втоми партизанів.

— Товариші народні месники! — тихим міцним голосом звернувся до них. — Велике горе налягло на нас. Частину наших родин захопив ворог. Закатує їх, замучить — самі знаєте… Колись, у перші дні життя нашого загону, ми ухвалювали рішення голосуванням. Тепер, коли нас тільки одна жменька залишилась, я хочу знати ваше слово: поки фашисти трощитимуть наш табір, зробимо наліт на тюрму, чи ні?.. Хто за те, щоб напасти на місто, — підніміть руки.

І здригнулися, пом'якшали його уста, але то було зовсім інше ослаблення тіла. Аж освітився, коли побачив, як пожвавішали натомлені і заклопотані обличчя партизанів. Більшість із них, мов змовившись, підняли обидві руки.

— Добре, хлопці! Тепер — відпочивати! — грізно блиснули очі Дмитра в червоних підпухлих повіках.

Наказавши зразу ж Пантелієві Жолудю піти в розвідку, сів із Туром, обмірковуючи план нападу…

— Так от, зараз же, поки не пізно, скидай поліцейську форму, — суворо звернувся Пантелій Жолудь до Мирона Варича, огрядного партизана.

— Як скидай? А я в чому буду ходити?

— А мені яке діло? Хочеш — у спідніх гуляй, хочеш — у трусиках шпацируй — тепер тепло, нежитю не піймаєш. Ну, скоріше мені виконуй наказ командира. Нема коли з тобою теревені розводити.

— Так що це. насмішка? — злиться партизан.

— Ну, ти мені не дуже. За такі слова у воєнно-партизанське врем'я як докажу… Ти ще не знаєш мене!

— Іду до командира, — рішуче наміряється іти Варич.

— Почекай, не спіши, — заспокійливо кладе руку йому на плече. — Давай поміняємося вбранням, моє серце, бо мені у розвідку іти. — От чорт! — лається Варич. — Давно б так сказав.

— Сам ти чорт болотяний. Як штани грязюкою замазав. Прямо тобі не штани, а один підрив поліцейського авторитету.

І незабаром уже Пантелій, пильно оглядаючись навкруги, прямує шляхом у місто. Природний партизан, наділений безмежною хоробрістю і силою, він завжди просився іти у найнебезпечніші місця, чуючи; як радісно і злісно тужавіє і набирає крицевої гнучкості його тіло. Одно лише горе стояло на перешкоді — горілка: якщо траплялася нагода, рідко міг Пантелій проминути спокусу.

— Да, горілка до добра не доводить, — погоджувався, коли йому починали вичитувати. Зарікався пити, але при першій зустрічі із чаркою забував попередні гріхи.

У місті Пантелій довідався, що родини партизанів знаходяться у лівому крилі в'язниці, і почав вивчати усі підступи до проклятого місця.

Здавалося б, уже пора було іти до партизанів, та Пантелій почав блукати напівмертвими вулицями. Скоро його увагу привернув будинок військового коменданта, і не так будинок, як розчинений гараж, біля якого стояло кілька машин. Спочатку майнула радісна думка — вибрати зручний час, вивести машину і, паном діло, приїхати до партизанів. Але потім назрів інший план, і Пантелій, переповнений гордовитими думками, поспішив до своїх. Повернувшись у лісок, він гаряче почав доводити Дмитрові:

— Мені дайте тільки шоферів, і я на повному ходу в саме пекло приїду, як часи. Ви ще не знаєте мене!..

XXX

Всі в камері, прикипівши до підлоги, чекали цього, але постріли для всіх прозвучали однаково несподівано і страшно.

Оту уявну лінію між небуттям і життям зразу затопив холодний тремтливий морок; обірвались останні хисткі нитки просвітку, і здалося, що не вартовий стукнув біля дверей, а сама смерть стала на порозі.

— О-о-о! — схлипуючи, скрикнула Катерина Прокопчук, випускаючи із рук іржаві, вкриті кривавим потом грати. В її розширених очах не могла уміститися картина розстрілу, хоча про це стільки думалось-передумалось. Але неначе зрозумівши, що вже ніколи не бачити їй своїх земляків, які стали стократ дорожчими і ближчими в часи лихоліття, вона беззвучно заплакала і забилася головою об вогку стіну.

Перед очима Югини на мить, віддаляючись, проплив образ Докії, і, задихаючись, молодиця обома руками хапається за серце: воно ж може вискочити з грудей. Це вона не вперше помічає, що в страшні хвилини думка і уява навіть неможливе можуть так наблизити, освітити, як освітлює вночі блискавиця загорнутий у темряву небокрай. І коли в її пам'яті мимохіть ворухнулося слово «блискавиця», вона справді побачила горобину ніч, розвержену синюватобілим сяйвом. Як дві стіни, зближаючись, вирізьбились зустрічні ліси, а поміж ними, у просвітленій до блакиті брамі, що підійшла до