Читати книгу - "Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим"
- Жанр: Дитячі книги
- Автор: Іван Андріанович Багмут
Много видел вокруг умный и наблюдательный кот Лапченко - герой веселой приключенческой повести. Видел кот честных тружеников, попадались ему на глаза и коварные мошенники...
Може, декому видасться дивним, що кіт узявся за літературу, але це цілком зрозуміло. Річ у тім, що котові випадає бути свідком таких моментів у житті людини, які сховані від суспільства — кіт чує розмови, що точаться в родині, бачить, що роблять люди, коли їх ніхто не бачить. Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, і можу писати про те, що справді бачив і чув, не домислюючи і не вигадуючи, як то змушений робити письменник-людина. Взявся я за перо ще й тому, що деякі вчинки людей дивують мене. Я хотів поділитися з людьми враженнями від їхнього життя, щоб вони поглянули на себе, так би мовити, збоку, бо ж збоку краще видно і достойності, і хиби. На жаль, письменник, який редагував мій рукопис, дещо викреслив з того, що було написано цікавого про людину... Щоб ні в кого не лишилося сумніву, що все це дійсно написав я сам, розповім, як я навчився писати. Не така це вже складна штука. Треба взяти в лапку олівця і вивести першу літеру, потім другу, третю і, коли вийде слово, трохи відступити і таким самим способом написати друге слово, а, закінчивши фразу, поставити крапку. Якщо якесь написане слово мені не подобалось, я злизував його язиком. Для мене це було значно зручніше, ніж перекреслювати. Тому я перейшов на чорнило і ручку, бо злизати чорнила легше, ніж олівець. При писанні багато важить положення хвоста. Ні в якому разі не слід ним махати. Хвіст повинен лежати на столі, це створює необхідний упор для всього тіла. Інакше літери виходять не такі гарні, а інколи бувають просто нерозбірливими. Може, дехто гадає, що мені легше друкувати на машинці, та це не так. Я не зміг навчитися друкувати на машинці. Як тільки я натискував на клавіш, зразу вистрибував важіль з літерою, і, хоч я знав, що це важіль, мені щоразу здавалося, ніби це миша, і я кидався на літеру, хапаючи її кігтями. Від цього псувалася машинка, а також мої стосунки з її господарем, а головне — друкування посувалося страшенно повільно, бо думка уривалась, натхнення зникало, і я довгенько сидів, щоб знову повернувся робочий настрій. Л а п ч е н к о
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим
МОЯ БІОГРАФІЯ
Я народився в другій половині XX сторіччя в родині диригента хорової капели. Це не треба розуміти так, що мій батько був диригентом, ні, я не знаю, хто був мій батько. Просто моя мати-кішка жила в родині диригента-людини, Тут проминули перші півтора місяця мого життя. Дружина диригента любила мене чи не більше, ніж моя власна мати. Приготувавши нашвидку обід, моя господиня брала мене на руки і гладила мене за вушком. Це було дуже приємно, я починав тихенько наспівувати пісеньку, і вона слухала мене з більшою насолодою, ніж вправи свого чоловіка на роялі. Диригент часто вичитував дружині за бруд у квартирі, за несмачний обід, за невчасний ремонт одежі, але вона відповідала, що їй ніколи. Коли він сідав за рояль, дружина заважала йому працювати, примушуючи вислухувати оповідання про те, як я видряпався по килимові бозна-куди або як перекинув своїм хвостом вазу з квітами. Диригент хмурнів, але слухав жінку. Очевидно, перебивати розмову про кошеня вважалося за гріх. Я зробив висновок, що мета людського життя — доглядання кошенят. Незабаром ця моя ілюзія була розвїяна.
Одного разу до моєї благодійниці завітав не знайомий мені немолодий мужчина і сказав:
— Ну от, я й прийшов!
— Подивіться, який красунчик, — сказала господиня, показуючи на мене.
— Е, та він зовсім чорний, — мовив чоловік невдоволено,— мені хотілося б мати кошеня веселішого кольору...
— Зате він чисто сибірської породи! — відповіла диригентова дружний з тим запалом, з яким вона завжди говорила про кішок.— Ви побачите, який він буде пухнастий! А як він співає пісеньок! А який він грайливий!
— Сибірський? — перепитав незнайомий, як мені здалось, з пошаною в голосі,— Гм… А чи вміє він ловити мишей?
— О, навчиться! Він же ще зовсім маленький.
— Ви думаєте? — запитав чоловік, хоча добре бачив, що я зовсім маленький.
— Я віддаю його вам тільки тому, що у вас його не обижатимуть. Це неабияке кошеня. Я навіть збиралася залишити його собі.
— Гм... — гмукнув чоловік, вагаючись. — Але він чорний…
— Чорна кішка приносить багатство, — сказала моя господиня.— Ви будете багатий! Ось побачите!
Чоловік, видно, не дуже повірив її словам, бо кілька хвилин думав, а потій сказав:
— Ну, гаразд... Візьму... Ми вийшли надвір і зайшли в сусідній під’їзд цього самого буднику, де й мешкав мій новий хазяїн. Виявилося, що він — письменник. Звали його... Та навіщо називати прізвище? Зватиму його просто Письменник, Пишу це слово з великої літери не тому, що він провідний письменник, а тому, що це слово в даному разі з ім'я загального перетворилося на власне.
Письменникова дружина зустріла мене не дуже привітно.
— Боже мій, навіщо ти його приніс? — спитала вона.
— Але ж, мила моя, він чисто сибірської породи,—сказав Письменник, явно наслідуючи мою попередню господиню. — він дуже пухнастий.
— Нехай і сибірський,—протестувала дружина, — та навіщо він нам?
— Як навіщо? Ловитиме мишей!
— Але в нас немає мишей!
— Ну, все ж таки… — запнувся Письменник, бачачи, що його слова не впливають на жінку.
— А хто за ним прибиратиме — вела далі дружина.
Я не розчув відповіді, бо в цю мить помітив на столі ковбасу, і, поки Письменник пояснював своїй дружині значення чорної масті в котів і розповідав про мої вокальні здібності, я з'їв усе, що було на тарілці. Сидячи на столі, я вже без особливого інтересу, позіхаючи, слухав тепер суперечки подружжя.
— Та тільки подивись на нього... — переконував дружину Письменник і озирнувся, шукаючи мене очима. — Де ж де він подівся?
— Боже мій! — скрикнула дружина Письменника, побачивши мене на столі. — Він уже зжер твій сніданок!
Письменник трохи зніяковів, але все ж почав виправдувати мене, посилаючись на мій юний вік.
— Маленький! — обурювалась дружина. — Уявляю, що він викидатиме, коли стане більшим! Він зжере все в домі! Ти подивись на нього: він навіть не тікав! Він, мабуть, думає, що йому все дозволено!
Тут я повинен сказати, що вона не зовсім мала рацію. Так, я був певен, що мені все дозволено, але я з’їв ковбасу не під впливом якихось своїх поглядів, а просто тому, що мені хотілося їсти. Щоб якось, компенсувати збитки, яких я завдав дружині Письменника, я стрибнув їй на руки і почав потихеньку муркати.
— О, чуєш! — зрадів Письменник, — Він уже співає пісеньку.
— Справді, у нього шерстка дуже м'якенька,— промовила жінка примирливо.
На цьому сварка кінчилась. Мені поставили стару сковороду з піском, блюдечко з водою, ящик від посилки, куда намостили вовняних ганчірок, і я став тут жити.
У ПИСЬМЕННИКА
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим», після закриття браузера.
