Читати книгу - "Вибрані твори"

самого неба, з'явився Дмитро. Діти — відчувала — були в цих лісах. Вірилось, що Андрій з Ольгою врятувались і, здалося, позад себе почула дзвінкий голос: «Мамо, ми живі!» А як же Дмитро? І, наче чуючи її вболівання, чоловік підвів голову, і вона не пізнала його очей: такі були суворі, грізні, аж закипали у чорних чоловічках лихі іскорки. Отакий він, певне, завжди буває в бою. І горе тому, хто стрінеться на його дорозі — лише одним поглядом може навіяти жах. А їй хотілось побачити його ласкавим, як у ті останні дні, коли приїжджав у партизанський район… Невже більше не буде Дмитра? Ні, ні! Не так! Невже більше вона не побачить Дмитра?.. Невже діти підходять до нього?..

Як постріл, брязнув замок. Важко гупнула засувка об підлогу, і в дверях стислися чорні тіні. Мигнуло світло лампи, першим у камеру увійшов перекладач, за ним — гестапівці, а позаду — перекошений Крупяк. Не підводячи голови від паперів, перекладач, перегортаючи один бланк за другим, сухим рівним голосом прочитав те, що було давно відомо кожному. Усіх жінок було визнано за партизанів. Коли було названо останнє прізвище, підтягнутий фашист ступнув наперед і різко, з надривом, скомандував:

— Роздягайсь! Одежу скидати сюди, — показав пальцем на середину камери, — взуття — сюди! — підійшов до стінки рівно, неначе маршируючи.

Смертельна блідість заливає обличчя в'язнів. Когось перетрушує лихоманка. Одерев'янілі пальці ніяк не можуть розстебнути гудзиків.

Скидає Катерина пальто, скидає сачок, блузку, спідницю, розшнуровує черевики, стягає панчохи.

— Не треба, — вказує фашист пальцем на панчохи. І ці слова виводять жінку з напівзабуття. Гостро блискаючи очима, вона з силою зриває панчоху, жмакує її в руках і кидає ворогові межи вічі.

— Забирай! Забирай! Давись! Зі своїм проклятим Гітле-ром. Щоб вас усіх розперло!

Дужий удар волохатого кулака відкидає її у потемнілий од вогкості і цвілі куток. Фашист, неначе маршируючи, наближається до жінки, б'є її чоботом в спину, неквапно, методично.

Шпалерами стоять гестапівці в коридорі, чорними тінями загратували роздягнутих, в самій білизні, людей. Студена роса зразу ж опікає ноги, і Югина тільки тепер, за двором, помічає, що перед нею мигтить одна чорна, а друга біла нога… Ага, то ж Катерина в одній панчосі.

Висока зоряна ніч недосяжно розкинулась над головою. У небі двома рукавами війнув Чумацький шлях, а то іще є Великий шлях на землі… Колись уночі вона їхала на возі, а поруч ішов Дмитро, мовчазний, притишений, як літня година… «Невже іду до своєї смерті?» Наче болісний крик виривається із грудей. І швидко, в такт серцю, забилися думки, одна картина спливала за іншою, і неодмінно в них бачила то дітей, то Дмитра, то свою матір, то Докію, то батька, а потім знову зразу усе наче обрізало: «Невже іду до смерті?»

І раптом очі осліпило примеркле сяйво двох куп піску, що стиснули чорний отвір. Біля ями, подзвякуючи лопатами, хтось метушиться. Ось де їх будуть розстрілювати. Ні, ведуть далі… Це засипають убитих.

Вдарили постріли. О, навіть не довели. Розстрілюють серед дороги.

Падають люди. Чого ж вона не падає? Хтось застогнав, і вартовий, — чи це, може, здається? — перегинаючись, осідає на землю, випускає гвинтівку із рук. Знову лунають постріли. Вона падає посеред дороги, але ж зразу, неначе її струмом пересмикнуло, зривається на ноги. Чи вона божеволіє, чи й справді чує суворий голос Дмитра?

Із землі теж підводяться люди, яких вона вважала мертвими, і кудись біжать.

— Наші, наші прибули! — чує голос Катерини Прокопчук, в якому бринять і радість і сльози. — Югино! Наші прибули! Наші! — цілує її вуста, і сльози пересмикують обличчя молодиці.

— Югино! — охоплюють її дужі руки Дмитра. — Югино, де мати, діти?

Вона навіть не пам'ятає, що говорить. Тільки Дмитро зразу ж кудись відбігає, а її якийсь партизан бере за руку, підводить до приглушених машин, підсаджує в кузов, звідки вже тягнуться до неї вогкі руки Катерини Прокопчук.

* * *

Нашвидку відкопали напівзасипану яму, і Дмитро першою з острахом побачив Марту. Її очні западини були засипані вогким, тьмяно мерехтливим піском. Пісок густо притрусив і хвилясту лінію крові, що з лівої скроні покрутилася над вухом і зникла десь на шиї, прикритій розсипаним волоссям. Поміж обвуглених губів м'яким синюватим сяйвом іскрилися чисті зуби, а руки, сплетені на грудях, неначе притримували неживе серце. Обличчя було строгим і задуманим. Тільки навскісні дві борозенки, що, звужуючись, спускались з лоба до надбрів'я, відтіняли печаллю її риси.

Дмитро нахилився до могили, востаннє поцілував Марту ї відчув на своїх устах кілька вогких піщинок.

Його мати, невелика, задумана, рівно лежала біля стінки ями. Увесь в неспинному трепеті, він руками позмітав пісок з її обличчя, заправив під хустку чорні, з сивиною, пасма волосся і, охоплюючи руками легке тіло за ноги і шию, поніс його, притискаючи до грудей, в тривожний світанок. Так, певно, колись і мати, притискаючи до грудей, носила його, Дмитра, коли він був дитиною. Напівзаплющені очі матері, поблискуючи вузькими смужками білків, спокійно дивились на сина, і так само спокійно біля її закривавлених уст невеликими зірочками вгніздились скам'янілі зморшки, її смагляве чоло тепер просвічувалось восковою блідістю, і тому різкіше окреслювався некрутий вигин чорних брів.

«Прощайте, мамо, дорогі мої. Так і не прийшлося вам дожити до радісної години — стрічати день людського свята. А скільки думалось про це, коли просвітки заповнювали всю душу… Уже і вас нема, і Марти нема, може і дітей ніколи не побачу… Чом же ви, мамо, не дочекались мене?»

Сльози падають на зморшки матері, розходяться по них м'яким теплим сяйвом. І міцніше притуляв до грудей спокійне холодне тіло, свою рідну матір. І не чув, як м'якшали у нього складки біля роту, м'якшало усе тіло, як він увесь поринув у своє горе, і воно тепер без перешкод непомітно старіло його обличчя, вплітало суху сивину, і то не в русий чуб, а в колосся покучерявлених брів. Сам подав матір у кузов і тихо скомандував:

— По машинах!

Незабаром міцніше задвигтіли мотори, і партизани помчалися назустріч світанкові. Біля кабін стояли з гвинтівками або автоматами напоготові ті, хто мав німецьку форму, а решта причаїлася на дні машин.

Позаду, у місті, збільшувався гамір і стрілянина. На сході ж, над лісом, заграли передвісники безсмертного сонця.

XXXІ

Ніну силоміць відтягнули од матері. Забилася дівчина в дужих руках, напружилась усім гнучким тілом і знову кинулась до ями, яку поспіхом засипали партизани. Ліктями і пальцями розгребла могилу і припала до