Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

Професор повів поглядом по насторожених сусідах і заговорив тихіше:

«А якою воєнною наукою збагатиться молодь у ваших підпільних інституціях? Хіба що тероризмом… А так, бо на що інше ви ще спроможні? Зрештою, це ви робите вже нині: убиваєте провокаторів, окупаційних керівників, підпалюєте осадницькі хутори, однак цим державної влади ніколи не запосягнете. Ваша партизанщина матиме характер опришківства, але ж ні Довбуш, ні Кармелюк держави не збудували. Почекайте, почекайте, ви зараз скажете, що ваша УВО задумана як військова організація, але такою вона ніколи не стане, якщо не матиме під собою належної їй території. Без війська ще ніхто не переміг. До вашої організації увійдуть недавні військові в цивільному й екзальтована національна молодь, але то будуть не вояки, а революціонери. А здобутками революції майже ніколи не користувалися її творці…»

«Це, що ви сказали, сумна правда, — відказав Коновалець. — Але ви не знаєте того, що ми задумали і чого ще самі як слід не усвідомили… Українська Військова Організація — це тільки збір розпорошених сил старшого і молодшого покоління. Це ще не всенародне підпілля. Та ми його створимо, глибоке націоналістичне, яке об'єднає націю клітинками — трійками, єдиним конспіративним колом, де всі працюватимуть в унісон, але увіч будуть знати тільки Провідника, й таку організацію ніхто не зможе викрити, знищити, вона існуватиме таємно всюди, а наяву — ніде, в людських душах вона буде жити як ідеологія, а на терені — як організаційна сітка, яку у слушний час заповнять підготовлені підпільники, й тоді політична схема враз оживе як боєздатне військо. Те військо діятиме на окупованій території і відвоює її. Але для цього потрібен час».

«Ви всі так думаєте?» — професор повів поглядом по обличчях співрозмовників.

«Ми однодумці», — промовила Ольга Басараб.

«Дай вам, Боже… Та я, мабуть, не доживу до того чуда…»

«Це чудо створимо ми!» — сказала Лєночка, і її холодні сині очі витримали подивований погляд комбатантів.

У залі було тихо, всі намагалися почути розмову за крайнім столиком, аж урешті наважився підійти до Коновальця петлюрівець у козацькому кунтуші. Він став перед полковником і мовив з викликом:

«Ваші плани, пане Коновалець, грандіозні, аж піднебесні. Однак лише на словах, як мені думається. А що на ділі? Ви ж добровільно, без жодного пострілу, здали зброю під Луцьком».

Коновалець затримав погляд на вицяцькованому ефесі гайдамацької шаблі при поясі петлюрівця й мовив по хвилі:

«Я хотів би знати, чи в тих срібних піхвах є сталеве лезо?.. Так от що, пане-товаришу: Пірр програв перемігши, а ми виграли програвши. Ми зберегли сталь у піхвах. А тому не вовтузимося в минулому, а робимо впевнені кроки в майбутнє».

На оркестровому подіумі пролунав регіт: «зміновіхівцям» набридло прислухатися до розмов хохлів, й вони почали забавлятися анекдотами.

«Так вот, отгадайте такую загадку, — заговорив умисне голосно, щоб чутно було за крайнім столиком, білогвардієць із відверто нахабним обличчям. — Мог би ізвєстний антісєміт Петлюра поцеловать в Ієрусалімє Стену плача? Єслі нє знаєте, то я скажу: мог би, когда би єйо намазалі салом!»

Вибухнув сміх на подіумі, злий, цинічний. А тоді підвелася з-за столу Лєночка, вона попрямувала, чітко карбуючи крок, до подіуму й зупинилася перед нахабами — струнка, висока, мов знак оклику.

«Не смійте… — проказала хрипко, й тут же її голос зірвався на дискант: — Не смійте ображати великих людей великої нації, хами!»

У залі запала мертва тиша, лише за якусь мить почувся винуватий голос професора Шовгенова:

«Вибачте, панове… Вона у всьому така, моя донечка».

…Того ж дня наречені Олена Степанівна й Роман Дашкевич разом з приятелями виїхали до Відня. Після шлюбу в греко-католицькій церкві Св. Варвари подружня пара й Ольга Басараб подалися до Львова в розпорядження Крайового команданта УВО полковника Андрія Мельника.

Андрій Мельник саме тоді готував до видання тижневик «Сурма» — орган майбутньої Організації Українських Націоналістів.

Полковник Євген Коновалець з молодою дружиною Ольгою з Федаків залишилися вічними скитальцями на європейських перехрестях.

Розділ десятий

Майдан

Михайло вийшов з намету, і я відклав рукопис: мені стало гейби соромно, що тисячі людей стоять на Майдані, мерзнуть і, демонструючи непокору й силу, готуються до рішучого чину, а я сиджу в теплі й читаю… Заспокоював, щоправда, себе думкою — мовляв, читання Михайлового рукопису, а тим паче його власна творчість — то не слабша зброя, ніж маніфестація. Слово — то матерія, в якій триватиме національна революція й тоді, коли на Майдані вона схлине, то екстракт революції, котрий стане колись предметом нашої гордості або ж наукою на помилках, прикладом для нащадків або застереженням, та — напевне — історичною пам'яттю.

У такий спосіб я начебто знайшов для себе виправдання, та все ж відчуття незручності не відступало від мене, а ще додалася цікавість — і я вийшов з намету.

Тихий морозний ранок сіяв срібною порошею, під ногами рипів м'який сніг, небо відсвічувало найдобірнішим кришталем, із труб, що стирчали з наметів, курилися білі дими; народ, який сходився на Майдан, вражав святковою гідністю; людей на площі густішало, однак бойового клекоту, який не вгавав уже кілька днів, ще не було чутно, й ця святкова й неприродна тиша на революційному Майдані віщувала грозу й переміну долі нашого народу.

А втім, подумав я, українська доля завжди вирішувалася на майданах. На січових ристалищах обирали гетьманів й готувалося до переможних походів козацтво, на сільських толоках відбувалися судні ради і фестини, що формували світогляд сільської молоді, звідти й вирушали повстанці на війну; на Софійський майдан в'їжджав на білому коні після величних перемог гетьман Богдан Хмельницький, тут приймали парад наші отамани під час української революції 1919 року, сюди виходили і ми, коли наважилися повалити прокляту советчину, — нині ж на Хрещатику очищується від чужинецької скверни і стає державною нацією весь народ. Вся Україна за потреби ставала єдиним Майданом, що простягався на просторах від Сяну до Дону…

Я подався навмання, минаючи незнайомих, шукав когось, щоб пристати й не тинятися самому, аж тут наткнувся на молоду, вродливу, ну просто-таки досконалу пару: чорнявий, з першими вусиками юнак тремко пригортав до себе білявку, обнявши її за стан, ніби боявся, що вона від нього вихопиться і втече; дівчина не опиралася, піддавалася хлопцеві, немов гнучка лоза. Я замилувався ними, та враз утямив, що цю пару вже десь бачив. Напружив пам'ять і, певне, посміхнувся, згадавши, що