Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

Тепер зал вибухнув оплесками й вигуками «слава!».

…Полковник Коновалець оголосив перерву, і ще не встигли делегати конференції підвестися з місць, як одночасно із зали та зі сцени просто-таки кинулися одне одному назустріч дівчина у стрілецькому мундирі з чотирма кубиками четаря на комірі і генерал з трьома плетеними срібною ниткою зірками на вилогах; у проході вони рвійно обнялися й так завмерли у всіх на очах; і стояли в пошанівному мовчанні старшини, дивлячись на бувалих воїнів, які сім літ шукали одне одного в лабіринті воєнних доріг і знайшлися аж тоді, коли війна трагічно закінчилася, й місця на рідній землі для них не знайшлося.

«Я здався москалям у полон, щоб знайти тебе, моя кохана. В Самарі шукав…» — «Я там була недовго, нас вивезли в Туркестан, а коли полонених обміняли, я опинилася в Кам'янці-Подільському, служила референтом Міністерства закордонних справ в уряді УНО…» — «І де ти зупинилася нині?» — «У Відні». — «І я там… Велика та столиця небіжки Австрії, а ми в ній загублені й розгублені…» — «Вже ніхто нас тепер не розлучить, любчику…» — «Ніколи, кохана…»

Вони тулилися одне одному обличчями до плечей, відірватися не могли і не хотіли, боялися приглянутися зблизька: ану ж змінилися, постаріли, знегарніли, проте цікавість була незборимою, їхні очі зустрілися, й тоді вони разом утішно засміялися, бо ж були такі самі, як колись на комерсі в Українському городі останнього дня миру.

Врешті закоханих роз'єднав Коновалець.

«Ну досить, досить, — пригорнув Романа й Оленку до себе, поцілував дівчину в щоку. — Цілу перерву ви простояли, мої любі, а час біжить. Займайте свої місця, а після засідання пообідаємо разом у кав'ярні „Сміхов“ над Лабою і там порозмовляємо. Не буде тільки між нами Марійки, вона з Донцовим у Львові, там і Максим Безрідний. Але що я задумав, не вгадаєте: у віденській церкві Св. Варвари править мій приятель отець Йосиф Паславський, професор греко-католицької семінарії „Барбареум“. Він вас обвінчає. А я буду дружбою, маю таке право: ми з Ольгою ще не одружені…»

«О, то на твоєму весіллі я зможу бути старостою!» — засміявся Роман.

У кав'ярні «Сміхов» збиралася різношерста компанія. За окремими столиками, відчужено одні від одних, не спілкуючись, сиділи зунрівці й уенерівці; війна за Україну була безнадійно програна, та вони не переставали воювати — тепер між собою: українці деколи ведуть завзятіші баталії одні з одними, ніж із ворогами. Диктаторові ЗУНР Петрушевичу, який у Відні марно добивався в Антанти визнання незалежності Галичини, петлюрівці не могли пробачити його сепаратного договору з Денікіним, а галичани таврували ганьбою Петлюру за договір зі зрадливим Пілсудським. Обидві сторони були в програші, та, незважаючи на це, вони ще ціле десятиліття будуть кваситися в минулому, докоряти одні одним за колишні помилки, нібито було можливо їх виправити, — і так пройде повз них нова історія, якої загарливці не бачать крізь більма озлоблення, й залишаться вони позаду неї, кусаючись між собою, мов скорпіони… І сміються з них, і глузують такі ж поконані, як і вони, денікінські недобитки, які видають у Празі журнал «Смена вех» — завзяті антисоветчики, яких однак не покидають сподівання на відродження старої доброї Росії. Не покидають, бо мають за собою, хай і видозмінену, але ж таки імперію, й тому насміхаються над будівниками України без території.

«Зміновіхівці» займали столики на нечинному оркестровому подіумі й дивилися зверху на закукурічених хохлів, уголос вимовляючи на їхню адресу образливі й гидкі, немов плювки, слова: салоєди, самоєди, шмаровози, бандюги, а ще видавали приправлені матюками приказки на кшталт: «Слушай, хохол, не плюй на пол, а плюй прямо в яму, й… твою маму!» або: «Дурний хохол впився, на бабу звалився, голова в муці, а х… у руці, ха-ха!» Вони реготали, а войовничі українці вдавали, що того не чують, і ще голосніше сперечалися.

Коновальцеве товариство увійшло до кав'ярні. Крайній столик біля вхідних дверей не був зайнятий, і Коновалець, Дашкевич, Ольга Басараб та Олена Степанівна сіли за нього. Послужливий кельнер вмить подав вино і бісквіти, Дашкевич наповнив келихи, Коновалець сказав своє звичне «Сервус, колеги!» й надпив, а тоді почулося із-за стола зунрівців: «Це Коновалець». Проте ніхто до зайшлих не наближався — зунрівці й петлюрівці переглядалися між собою, між ними вмить запанувала згода, й вони почали перешіптуватися; з подіуму понахиляли голови «зміновіхівці», прислухалися, й, почувши українську мову, сказав один:

«Ето прішлі новєнькіє хохли і хохлушкі будувати неньку-Україну». Ніхто з Коновальцевого товариства не зреагував, тільки за якусь хвилину прошепотіла Ольга Басараб:

«Якщо він і далі буде хамити, я підійду і вдарю в морду…»

«Заспокойся, Олю, — сказав Коновалець. — Усі вони вже в минулому, а ми поговоримо про майбутнє».

Відчинилися двері, й до кав'ярні увійшов кремезний сивоголовий чоловік, його вела під руку струнка молоденька дівчина із зухвало укладеним волоссям й великими холодно-синіми очима. Добродій підійшов до столика й представився:

«Професор Іван Шовгенов, ректор Академії, в якій ви щойно проводили свою конференцію. — Говорив він російською. — Я був присутній, слухав і скажу вам: мене вразила конструктивність ваших політичних засад. Ніякої декларативності! То щось нове серед еміграційної метушні… А це моя доня Лєночка».

Професор з любов'ю поглянув на дочку, вона зробила легкий кніксен й привіталася українською:

«Добридень, панство. Вибачте, то я намовила батька підійти до вас. Не проженете?»

«Та що ви, що! — розвів руками Коновалець. — Сідайте… А українську ви вже, певне, в еміграції вивчили: в Росії вчинити такий подвиг трудно…»

«То генетичне, — відказав замість Лєночки професор, — я ж із далекого козацького роду. А Лєночка захворіла Україною ще в Києві: полюбляла одягатися в національні строї, декламувала Шевченка на концертах і таке інше… Щиро дякуємо, на хвильку присядемо — й скажу вам кілька добрих слів…»

Розмовляли упівголоса, проте в малій залі було чутно кожне їхнє слово; зунрівці, петлюрівці й «зміновіхівці» уважно прислухалися.

«Отже, що мене вразило, — говорив професор Шовгенов, — це конструктивність ваших політичних засад. Але скажіть мені, будь ласка, невже ви вірите, що Україна після таких нищівних програшів може відродити свою незалежність? Адже замість поля бою для нас залишилися кав'ярні або, в кращому разі, актові зали академій у чужих краях. Усе це схоже на театральне відтворення колишніх битв».

«Не маєте рації, пане професоре, — заперечив Коновалець. — Це новий етап боротьби, й підготовка до неї буде довготривалою. Світова війна застала нас зовсім непідготовленими — ні оружно, ні морально… Але ж, як ви самі переконалися, ми не провадимо по клубах