Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

Кер усміхнувся, відчуваючи в собі радість та задоволення, гордість та вдячність. Він зрозумів, як використовувати свій дар, дар, що був його прокляттям і його спасінням водночас. Він міг зцілювати не лише себе, а й інших, він міг допомагати тим, хто потребує допомоги, він міг приносити в цей світ добро та зцілення. Він відчув приплив сили та впевненості, його душа наповнилася світлом та надією. Він знайшов сенс у своєму житті, в цьому безкінечному житті, яке раніше здавалося йому прокляттям, тепер він бачив в ньому можливість допомогти іншим, можливість змінити світ на краще. Він був цілителем, він був обраним, він був тим, хто міг полегшити страждання інших, тим, хто міг повернути їм радість життя. Він був тим, хто міг змінити цей світ на краще.

Він продовжив свій шлях, відчуваючи нову впевненість у собі, впевненість, яку дала йому Гея, богиня-мати Землі. Зустріч з нею та зцілення вовка наповнили його силою та надією, наче вона вдихнула в нього нове життя, нове призначення. Він знав, що його життя матиме сенс, що він зможе використати свій дар, щоб допомагати іншим, щоб приносити в цей світ добро, щоб зцілювати рани та дарувати надію. Він йшов, і кожен його крок був твердим і впевненим, наче він йшов назустріч своїй долі, не боячись ні труднощів, ні небезпек. Він більше не боявся самотності, бо знав, що Гея завжди з ним, навіть якщо він не бачить її, її присутність він відчував у своєму серці, у своєму дарі. Він відчував її присутність в кожній травинці, в кожній краплі роси, в кожній пісні птаха, наче вона говорила з ним через природу, через її красу та гармонію. Він знав, що вона веде його, що вона захищає його, що вона вірить в нього, і це давало йому силу та впевненість.

Одного вечора Кер вийшов на берег великої річки, її води були спокійні та величні, вони несли свої води до моря, відображаючи в собі небо та хмари. Сонце вже сідало за горизонт, фарбуючи небо в багряні та золоті кольори, наче художник, що розкидає по ньому свої останні мазки перед тим, як закінчити свій шедевр, створюючи на небі картину неземної краси. Він вирішив перепочити та помилуватися заходом сонця, відпочити від довгої дороги, від важких думок, від болю та страждань. Він сів на великий гладкий камінь біля води, його поверхня була теплою від сонячних променів, і спостерігаючи, як червоне сонце повільно опускається за лінію горизонту, наче велетенська вогняна куля, що занурюється в воду, його промені грали на воді, створюючи мерехтливі візерунки. Річка, наче дзеркало, відображала в собі це величне видовище, і здавалося, що два сонця одночасно заходять за горизонт - одне на небі, а інше - у воді, створюючи ілюзію двох світів, що зливаються воедино.

Повітря було наповнене звуками природи, наче симфонічний оркестр грав свою вечірню мелодію. Спів птахів, що поверталися до своїх гнізд після довгого літнього дня, їхні мелодійні трелі лунали в вечірньому повітрі, створюючи заспокійливу симфонію, що заспокоювала душу та наповнювала її миром. Стрекіт коників, що ховалися в траві, їхні дзвінкі голоси нагадували про швидкоплинність часу, про те, що кожна мить є дорогоцінною і неповторною. Плескіт риби, що гралася у воді, вистрибуючи над поверхнею і знову пірнаючи в глибину, залишаючи за собою кола на воді, що розходилися в різні боки, наче малюнки на водяному полотні. Легкий вітерець шелестів листям дерев, приносячи з собою аромат квітів та трав, аромат життя, що наповнював Кера спокоєм та умиротворенням, наче сама природа обіймала його своїми ніжними руками, заспокоюючи його зболену душу.

Кер заплющив очі, насолоджуючись цим моментом спокою та гармонії, відчуваючи, як його душа зливається з природою, стає її частиною, нероздільною та вічною. Він відчув єднання з усім живим, з деревами, що тягнулися до неба своїми гілками, з травами, що стелилися під його ногами м'яким килимом, з птахами, що співали свої вечірні пісні, з рибами, що гралися в річці, з вітром, що шепотів йому на вухо давні легенди, з сонцем, що дарувало тепло та світло, з землею, що давала йому опору та силу. Він відчув, як його серце б'ється в унісон з серцем світу, як його дихання зливається з диханням вітру, як його думки розчиняються в безмежному просторі, знаходячи там спокій та гармонію.

Раптом він почув ричання. Голосне, гнівне ричання, від якого кров застигла в його жилах, а серце забилося як скажене, ричання, що пронизувало до кісток, що вселяло жах. Він розплющив очі і побачив величезного печерного ведмедя, що виходив з лісу, його тінь лягла на землю, наче темна хмара, що закриває сонце. Звір був воістину жахливим: його густа бура шерсть була вкрита грязюкою та засохлою кров'ю, свідченням його сили та жорстокості, очі горіли диким вогнем, а з пащі стирчали гострі ікла, наче кинджали, готові розірвати плоть. Звір був голодний і розлючений, він шукав здобич, і його погляд зупинився на Кері. Він побачив Кера, що сидів на камені, і з ревом кинувся на нього, важкі лапи збовтували землю, а з пащі валила пара, його тіло летіло вперед, наче камінь, що зірвався з гори.

Кер схопився на ноги, хапаючи спис, який завжди носив з собою, спис, що був його вірним другом та захисником, спис, що бачив багато битв та полювань. Він знав, що не має шансів проти такого супротивника, проти цієї гори м'язів та люті, проти цієї машини для вбивства. Ведмідь був у кілька разів більший і сильніший за нього, його кігті та ікла могли розірвати його на шматки за лічені секунди, його рев лунав в лісі, наче грім, його очі горіли вогнем, його тіло було сповнене нестримної сили. Але він не збирався здаватися без бою, він не був з тих, хто тікає від небезпеки, хто ховається в норах. Він був воїном, мисливцем, і він буде захищатися до останнього подиху, навіть якщо це буде його останній бій, навіть якщо йому судилося загинути в цьому лісі, під лапами цього звіра. Він стиснув спис в руках, відчуваючи його холодну гладкість, і приготувався до зустрічі з ведмедем, з його люттю, з його силою, з його смертю, його тіло напружилося, наче тятива лука, його очі зосередилися на звірі, його дух був готовий до бою.