Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

Він відчував, як його тіло змінюється, як воно стає міцнішим, витривалішим, спритнішим, наче він перетворюється на лісового духа, на невловиму тварину. Він відчував, як його почуття загострюються, як він бачить, чує та відчуває те, чого раніше не помічав, наче світ навколо нього оживає, наповнюється новими барвами, звуками, запахами. Він бачив в темряві, наче кішка, розрізняючи форми та тіні в найгустішому мороці, ніч стала для нього такою ж прозорою, як день. Він чув найменший шелест в лісі - падіння листка, кроки комахи, подих вітру, наче ліс шепотів йому свої таємниці. Він відчував запах здобичі за кілька кроків, міг розпізнати запах страху, запах крові, запах смерті, наче він став частиною цього світу, злився з ним воєдино. Він відчував, як його дух зміцнюється, як він стає спокійнішим, мудрішим, впевненішим у собі, наче він пройшов крізь вогонь і воду, і вийшов з нього загартованим, незламним. Він починав розуміти, що безсмертя - це не лише прокляття, а й дар. Дар, який дає йому можливість бачити світ, пізнавати його, змінювати його, бути його частиною, бути його свідком. Він міг спостерігати за розвитком людства, за зміною епох, за таємницями природи, він міг бачити те, чого не могли бачити інші, він міг жити вічно, накопичуючи знання та досвід. Він міг допомагати людям, зцілювати їх, захищати їх, вести їх до кращого майбутнього, він міг стати для них провідником, вчителем, захисником, тим, хто принесе в цей світ світло та добро.

Він був готовий до нового життя, до нової долі. До життя, сповненого мандрів, зустрічей, випробувань, життя, в якому він буде не просто спостерігачем, а учасником подій, що змінюють світ. До долі, яка приведе його до незвіданих земель, до незнайомих племен, до давніх таємниць, до небезпек та пригод, до знань та відкриттів. Він був готовий прийняти свій дар, свою місію, своє призначення, був готовий стати цілителем, захисником, провідником для людства, був готовий нести в світ добро та світло. Він був готовий стати тим, ким його призначила доля, ким його обрала Гея, богиня-мати Землі.

Одного дня, пробираючись крізь густі зарості папороті, що сягали йому до пояса, наче зелене море, Кер наткнувся на поранену тварину. Великий сірий вовк лежав на боці, важко дихаючи, його хутро, колись густе та блискуче, тепер було склеєне згустками крові.

Кер обережно наблизився, присідаючи поруч з вовком, намагаючись не робити різких рухів, не лякати його ще більше, не викликати в ньому агресії. Звір підняв голову, його очі, зазвичай палаючі диким вогнем, тепер були тьмяними від болю, що пронизував його тіло, його погляд був сповнений страждання та благання про допомогу. Він загарчав, попереджуючи Кера про небезпеку, оголюючи жовті ікла, що стирчали з його пащі, наче гострі ножі, але його гарчання було слабким та хрипким. Він намагався встати, щоб захистити себе, але передня лапа підломилася, і він знову впав на землю, заскигливши від болю, його тіло здригнулося в конвульсіях. Кер побачив глибоку рану на його лапі, мабуть, від зустрічі з кабаном або ведмедем, рана була страшною, кров сочилася з неї, забарвлюючи хутро в темно-червоний колір. Кістка стирчала назовні, біла та гостра, а навколо рани роїлися мухи, приваблені запахом крові.

Серце Кера стиснулося від жалю до цієї гордої тварини, що тепер лежала безпорадною, не в змозі захистити себе, її тіло тремтіло від болю, її очі благали про допомогу. Він згадав слова Геї: "Ти маєш дар зцілення", слова, що дали йому надію, що відкрили перед ним новий шлях, нове призначення. Спочатку він не розумів, що це означає, але тепер, дивлячись на поранену тварину, він відчув, як щось пробуджується в його душі, якась сила, якась енергія, що прагнула вирватися назовні, наче джерело, що пробивається з-під землі. Він простягнув руку до рани, вагаючись, його пальці тремтіли від хвилювання, від невідомості, від страху. Він ніколи не пробував зцілювати тварин, не знав, чи його сила поширюється на них, чи зможе він допомогти цьому звіру. Але щось підштовхувало його, якась невидима сила вела його руку, наче сама Гея направляла його, наче вона шепотіла йому на вухо: "Допоможи йому, Кер. Ти можеш це зробити", її голос лунав в його душі, даючи йому силу та впевненість.

Він зосередився, заплющивши очі, намагаючись відчути енергію, що струменіла в ньому, енергію життя, що дарувала йому безсмертя, енергію, що була його прокляттям і його даром водночас, енергію, яку він ще не розумів, але яку він відчував в собі, наче вона була частиною його самого. Він уявив, як ця енергія перетікає з його серця, гарячого та сповненого життя, по жилах, наче по річках, до кінчиків пальців, і звідти - в поранену лапу вовка, наповнюючи його зранений організм теплом та світлом, зцілюючи його рани, відновлюючи його силу. Він відчув, як тепло розливається по його тілу, перетікає в долоню, а потім - в тіло вовка, наче він зливається з ним в єдине ціле, наче він віддає йому частинку себе, частинку своєї сили, своєї енергії, свого життя.

Вовк здригнувся, наче від удару блискавки, його тіло пронизав невидимий струм, що розігнав біль та темряву, наче хтось невидимий доторкнувся до його рани і забрав з неї весь біль, всю смерть. Він здивовано дивився на Кера, його гарчання стихло, а в очах з'явився подив та надія, наче він зрозумів, що цей людина не ворог, а спаситель. Він відчував, як біль поступово відступає, як рана починає гоїтися, як його кістки зростаються, наче складені з частин пазла, як його плоть відновлюється, наче нова шкіра наростає на місці старої. Він обережно облизав лапу, яка вже майже не боліла, і відчув, що може знову на неї стати, може знову бігати, може знову полювати, може знову жити повним життям. Кістка, що стирчала назовні, зникла, рана затягнулася, залишивши лише невеликий шрам, ніби нагадування про минулу битву, про біль, про страждання, нагадування про те, як близько він був до смерті.

Вовк підвівся, обережно ступаючи на зцілену лапу, його рухи були невпевненими, але в них вже відчувалася сила та енергія. Він похитнувся, але потім впевнено став на всі чотири лапи, його тіло знову було пружним та сильним. Він подивився на Кера з вдячністю, його очі, що ще мить тому були тьмяними від болю, тепер випромінювали тепло та довіру, наче він знайшов в ньому друга, захисника, спасителя. Він підійшов ближче і лизнув його руку, наче дякуючи за допомогу, за порятунок, за повернення до життя, його язик був теплим та шершавим, а в очах сяяла вдячність. Потім він повернувся і зник в лісовій хащі, злившись з тінями дерев, залишивши Кера самого, наодинці з його думками та почуттями, з його новим розумінням себе, свого дару, свого призначення.