Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

І вона показала на контури тіла під укривалом.

— А що Д’Епіне? Скажіть-бо, благаю вас, — провадив Моррель.

— Він прийшов, щоб підписати угоду, тієї самісінької хвилини, коли бабуня віддавала Богові душу.

— Жах! — сказав Моррель із почуттям егоїстичної втіхи, бо подумав, що через цю смерть весілля відкладуть на невизначений час. Та відразу ж і був покараний за своє себелюбство.

— І вдвічі тяжче, — провадила Валентина, — що моя люба, сердешна бабуня, умираючи, звеліла, щоб це весілля сталося якомога швидше; о Боже, вона сподівалася захистити мене, а насправді теж діяла проти мене!

— Чуєте? — поспитався раптом Моррель.

Вони позамовкали.

Чутно було, як відчинилися двері, і паркет у коридорі та східці зарипіли під чиєюсь ходою.

— Це мій батько вийшов із кабінету, — сказала Валентина.

— І проводжає лікаря, — докинув Моррель.

— А звідки ви знаєте, що лікаря? — здивовано запитала Валентина.

— Здогадуюся просто, — сказав Моррель.

Валентина зиркнула на нього.

Тим часом було чути, як зачинилися парадні двері. Потім Вільфор подався, щоб замкнути на ключ двері в сад, а далі знову побрався східцями нагору.

Сягнувши передпокою, він на мить зупинився, гадаючи, либонь, чи йти до своєї кімнати, чи до покою пані де Сен-Меран. Моррель хутко заховався за штору. Валентина й не поворухнулася, наче величезне горе піднесло її над усіма повсякденними страхами.

Вільфор подався до себе.

— Тепер, — сказала Валентина, — вам уже не вийти ні парадними дверми, ні тими, що провадять у сад.

Моррель розгублено дивився на неї.

— Тепер є тільки одна можливість і надійний вихід, — провадила вона, — через дідусеві покої.

Вона підвелася.

— Ходімо, — сказала вона.

— Куди? — запитав Максимільян.

— До дідуся.

— Мені треба йти до пана Нуартьє?

— Так.

— Подумайте, Валентино!

— Я вже давно думала про це. У мене лишився один друг на білому світі, і обоє ми потребуємо його допомоги... Ходім-бо.

— Будьте обережні, Валентино, — сказав Моррель, не бажаючи слухатися її, — будьте обережні; тепер я бачу, яке то за навіженство було, що я сюди прийшов. А ви певні, люба, що міркуєте зараз тверезо?

— Цілком,  — відказала Валентина, — мені совісно тільки бабуню кидати, адже я обіцяла охороняти її, сердешну.

— Смерть для кожного свята, Валентино, — сказав Моррель.

— Авжеж, — відказала дівчина, — та й ненадовго це буде. Ходімо.

Валентина вийшла у коридор і спустилася вузькими сходами, що провадили до Нуартьє, Моррель тихенько прямував за нею. На майданчику біля кімнати вони зустріли старого слугу.

— Барруа, — сказала Валентина, — замкніть за нами двері й нікого не впускайте.

І вона увійшла перша.

Нуартьє й досі сидів у фотелі, прислухаючись до щонайменшого шереху; від Барруа він знав про все, що сталося, і жадібно дивився на двері; ось він угледів Валентину, і очі його зблиснули.

У її ході й у манері триматися було щось поважне й урочисте. Це вразило старого. В його очах з’явився допитливий вираз.

— Любий дідусю, — мовила вона, — вислухай мене уважно. Ти знаєш, що бабуся де Сен-Меран годину тому померла. Крім тебе, тепер нема нікого на білому світі, хто любив би мене.

Вираз нескінченної ніжності промайнув ув очах дідугана.

— І тільки тобі можу я довіряти моє горе і мої надії, правда ж?

Недвига дав на здогад, що так.

Валентина взяла Максимільяна за руку.

— Тоді, — сказала вона, — добре поглянь на цього чоловіка.

Старий доскіпливо і трохи зачудовано поглянув на Морреля.

— Це Максимільян Моррель, син поважного марсельського негоціанта, що про нього ти, напевне, чув.

— Так, — дав на здогад старий.

— Це незаплямоване ім’я, і Максимільян прикрасить його славою, бо в тридцять років він уже капітан спагі й лицар Почесного легіону.

Старий дав на здогад, що пам’ятає це.

— Так ось, дідусю, — сказала Валентина, опускаючись навколішки перед старим і показуючи на Максимільяна, — я кохаю його і належатиму тільки йому! Якщо мене змусять вийти заміж за іншого, я помру або вкорочу собі віку.

У очах недвиги був цілий світ збурених думок.

— Тобі подобається Максимільян Моррель, еге ж, дідуню? — запитала Валентина.

— Авжеж, — дав на здогад недвига.

— І ти можеш захистити нас, твоїх дітей, від мого батька?

Нуартьє спрямував свій замислений погляд на Морреля, ніби казав: «Ну, це залежить від обставин».

Максимільян зрозумів його.

— Панно, — сказав він, — у покоях вашої бабуні вас чекає святий обов’язок; дозвольте мені побалакати декілька хвилин із паном Нуартьє.

— Авжеж, цього мені й хочеться, — очима дав на здогад старий.

Потім занепокоєно зиркнув на Валентину.

— Ти хочеш запитати, як він зрозуміє тебе, дідусю?

— Так.

— Не турбуйся; ми так часто розмовляли про тебе, що він добре знає, як я з тобою балакаю. — І, обернувшись до Морреля з чарівною усмішкою, хоч і затьмареною глибоким сумом, вона докинула:

— Він знає все, що я знаю.

Сказавши те, Валентина звелася з колін, підсунула Моррелеві стілець і звеліла Барруа нікого не впускати; потім ніжно цьомнула дідуся і, сумовито попрощавшись із Моррелем, вона пішла.

Тоді Моррель, щоб довести Нуартьє, що він користується Валентининою довірою і знає всі їхні секрети, узяв словника, перо й папір і поклав усе це на столі, біля лампи.

— Спершу, — сказав він, — дозвольте мені, мосьпане, розповісти вам про те, хто я такий, як я кохаю панну Валентину і які мої наміри.

— Слухаю вас, — дав на здогад Нуартьє.

Разюче видовище становив собою цей дідуган, що був, здавалося б, даремним тягарем для рідні, а став таємничим оборонцем, єдиною опорою, єдиним суддею двох закоханих, молодих, гарних, здорових людей, що тільки починали жити.

Весь його вигляд, переповнений надзвичайною шляхетністю і суворістю, глибоко вплинув на Морреля, і він почав промовляти з тремтінням у голосі.

Він розповів, як запізнався з Валентиною, як покохав її і як самотня й нещасна Валентина погодилася прийняти його відданість. Розповів він і про свою рідню, про своє становище, про свій маєток; не раз, коли він допитливо зиркав на недвигу, той поглядом казав йому: «Гаразд, продовжуйте».

— Отож, мосьпане, — сказав Моррель, скінчивши першу частину своєї розповіді, — я розповів вам про моє кохання і про мої надії. Чи розповідати тепер про наші плани?

— Так, — дав на здогад старий.

— Так ось що ми вирішили.

І він розповів Нуартьє, як чекав у городі, про кабріолет, як він збирався забрати Валентину, завезти її до сестри, повінчатися з нею і в шанобливому очікуванні сподіватися на прощення пана де Вільфора.

— Ні, — дав на здогад Нуартьє.

— Ні? — запитав Моррель. — Так робити не слід?

— Ні.

— Ви не схвалюєте цього плану?

— Ні.

— Тоді є інший спосіб.

Дідуган поглядом запитав: який?

— Я йду до Франца Д’Епіне, — сказав Максимільян, — і я радий, що можу сказати це за відсутності панни де Вільфор, — і буду поводитися так, що йому доведеться вчинити як порядній людині.

Погляд Нуартьє знай допитувався.

— Ви хочете знати, що я зроб­лю?