Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Зроб­лю я ось що. Як я вже казав, я піду до нього і розповім йому про те, що пов’язує мене з панною Валентиною. Якщо він чоловік спочутливий, то сам відмовиться від руки своєї нареченої, і відтоді до самісінької смерті я буду для нього найвідданішим і вірним другом. Якщо ж він не погодиться на це з корисливих міркувань чи з гордості, безглуздої після того, як я доведу йому, що це буде насильство на моєю названою дружиною, що Валентина кохає мене й ніколи не покохає нікого іншого, тоді я буду з ним битися, надавши йому всі переваги, і я уб’ю його, або ж він уб’є мене. Якщо я його уб’ю, він не зможе побратися з панною Валентиною; якщо він мене уб’є, то я певен, що панна Валентина за нього не вийде.

Нуартьє з великою втіхою дивився на це шляхетне і відкрите обличчя; воно відбивало всі почуття, про які казав Моррель, і посилювало їх своїм прегарним виразом, як ото барви посилюють враження від чіткого і виразного малюнка.

Та як Моррель скінчив, Нуартьє декілька разів заплющив очі, що, як відомо, означало в нього заперечення.

— Ні? — запитав Моррель. — Значить, ви не схвалюєте цього плану, як і першого?

— Авжеж, не схвалюю, — дав на здогад старий.

— А що ж тоді вдіяти, мосьпане? — запитав Моррель. — Останніми словами пані де Сен-Меран був наказ не відкладати весілля її внучки; невже я повинен допустити, щоб це сталося?

Нуартьє й оком не моргнув.

— Розумію, — сказав Моррель, — я повинен чекати.

— Так.

— Та будь-яке відстрочення буде згубне для нас, мосьпане. Валентина не може боротися сама, і її змусять немов дитину. Я дивом потрапив сюди і дізнався, що тут відбувається; дивом опинився я у вас, та не можу я таки розраховувати на те, що мені знову допоможе щаслива нагода. Повірте, можливий тільки якийсь із цих двох виходів, що я оце запропонував, — перепрошую за таку самовпевненість. Скажіть мені, до якого ви схиляєтеся? Чи дозволите ви панні Валентині довіритися моїй честі?

— Ні.

— Чи волієте, щоб я пішов до пана Д’Епіне?

— Ні.

— О Господе, то хто ж тоді надасть нам допомогу, яку ми прохаємо в Бога?

В очах дідугана промайнула посмішка, як бувало щоразу, коли йому казали про Бога. Старий якобінець і досі був атеїстом.

— Щаслива нагода? — запитав Моррель.

— Ні.

— Ви?

— Так.

— Ви?

— Так, — дав на здогад старий.

— Ви добре розумієте, про що я питаю, мосьпане? Перепрошую за мою наполегливість, але від вашої відповіді залежить моє життя: наш порятунок прийде від вас?

— Так.

— Ви певні цього?

— Так.

— Ви ручаєтеся?

— Так.

І в погляді, що стверджував це, було стільки непохитності, що не можна було сумніватися у волі, якщо не у владі.

— О, дякую вам, тисячу разів дякую! Але ж, шановний пане, якщо тільки Господь не поверне вам мову і рух, у який спосіб зможете ви, прикутий до цього фотеля, німий і непорушний, стати опором проти цього шлюбу?

Усмішка осяяла обличчя дідугана, чудернацька усмішка очей на цьому непорушному обличчі.

— То я повинен чекати? — запитав Моррель.

— Так.

— А шлюбна угода?

Очі знову всміхнулися.

— Невже ви хочете сказати, що її не підпишуть?

— Так, — дав на здогад Нуартьє.

— Значить, угоду навіть не підпишуть! — вигукнув Моррель. — Ох, перепрошую! Адже можна сумніватися, коли тобі заявляють про величезне щастя: угоду таки не підпишуть?

— Ні, — відказав недвига.

Попри все те Моррель і досі не вірив. Та обіцянка безпомічного дідугана була така дивна, що її можна було визнати не за силою волі, а наслідком тілесної немочі: хіба не може бути так, що навіженець, який не усвідомлює свого безуму, запевняє, ніби може здійснити те, що перевершує його сили?

Кволий тлумачить про неймовірні тягарі, які він може підняти, слабкий духом — про велетів, яких він перемагає, убогий — про скарби, якими він володіє, найпослідущий селянин, у своїй гордоті, вважає себе Юпітером.

Може, Нуартьє збагнув Моррелеві вагання, може, і не зовсім повірив у ту слухняність, яку він пообіцяв, тож пильно глянув на Морреля.

— Що ви хочете, мосьпане? — запитав Максимільян. — Щоб я ще раз пообіцяв вам нічого не робити?

Погляд Нуартьє залишався твердий і непорушний, немовби кажучи, що цього недостатньо; потім цей погляд ковзнув з обличчя на його руку.

— Ви хочете, щоб я заприсягнувся? — запитав Максимільян.

— Авжеж, — так само врочисто дав на здогад недвига, — я цього хочу.

Моррель зрозумів, що старий надає великого значення цій клятві.

Він звів руку.

— Присягаюся честю, — виголосив він, — що перш ніж учинити щось проти пана Д’Епіне, я зачекаю вашого рішення.

— Гаразд, — дав на здогад старий.

— А тепер, шановний пане, — сказав Моррель, — ви хочете, щоб я пішов?

— Так.

— Не побачившись із панною Валентиною?

— Так.

Моррель вклонився, показуючи, що слухається.

— А тепер, — мовив він, — дозвольте вашому синові поцілувати вас, як вас поцілувала донька?

Не можна було помилитися у виразі очей Нуартьє.

Моррель торкнувся вустами дідуганового чола в тому самому місці, якого передніш торкалися вуста Валентини.

Потім він ще раз уклонився старому і пішов собі.

На майданчику він зустрів старого слугу, якого попередила Валентина; той чекав на Морреля, тож попровадив його звивистим темним коридором до маленьких дверей, що виходили в сад.

Опинившись у саду, Моррель дістався до брами; хапаючись за гілляки дерева, що росло коло муру, він за однісіньку мить видерся на огорожу і за секунду побрався своєю драбиною в город із люцерною, де на нього чекав кабріолет.

Він сів туди і, геть знищений усіма тими переживаннями, та зі спокійнішою душею, повернувся десь після півночі на вулицю Меле, упав у ліжко і заснув як убитий.

XVII. Гробівець родини Вільфорів

За два дні, десь о десятій годині ранку, біля дверей пана де Вільфора юрмився чималенький натовп, а уздовж передмістя Сент-Оноре і вулиці Пепіньєр тягнулася довга низка траурних ридванів і приватних повозів.

Поміж тими возами виділявся своїми кшталтами один, що проїхав, либонь, довгий шлях. То було щось на зразок фургона, помальованого чорною фарбою; до того місця він прибув один із перших.

Виявилося, що, за чудернацьким збігом, у тому повозі якраз прибуло тіло маркіза де Сен-Мерана, тож усі, що з’явилися провести одного небіжчика, мали провести двох.

А їх було таки чимало: маркіз де Сен-Меран, один із найбільш ревних і відданих сановників Людовика XVIII і Карла Х, зберіг багато друзів, і вони, разом з тими, кого пов’язували з Вільфором світські звичаї, становили багатолюдне збіговисько.

Відразу ж сповістили властям, і ті дали дозвіл поєднати обидві процесії в одну. Другий повіз, опоряджений із такою самою похоронною пишнотою, доправили до хати королівського прокурора, і домовину перенесли з поштового фургона на траурну колісницю.

Обидва тіла мали поховати на цвинтарі Пер-Лашез, де Вільфор уже давно