Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Ні, не трутизни, я цього не кажу; та ми констатуємо подразнення нервової системи, упізнаємо безсумнівне, очевидне удушення, і ми скажемо вам: любий пане Вільфоре, якщо це було недбальство, стежте за вашими слугами, якщо ж ненависть — пильнуйте за вашими ворогами.

— Подумайте, що ви кажете, Д’Авріньї! — відказав пригнічений Вільфор. — Щойно таємниця стане відома бодай комусь, крім вас, обов’язково буде розслідування, а розслідування в мене — про це й подумати годі! Проте, — провадив королівський прокурор, похопившись і занепокоєно зиркаючи на лікаря, — якщо ви бажаєте, якщо неодмінно цього вимагаєте, я це зроб­лю. Справді, може, я таки повинен порушити цю справу: моє становище цього вимагає. Та ви ж бачите, лікарю, я геть знищений: накликати на мій дім такий скандал після такого горя! Моя дружина і донька не витерплять цього. Що до мене, лікарю, то, знаєте, не можна сягнути такого становища, як моє, мати двадцять п’ять років поспіль посаду королівського прокурора, не набувши чималої кількості ворогів. Розголос цієї справи буде для них тріумфом і радістю, а мене вкриє ганьбою. Вибачте мені ці марнотні думки. Якби ви були священиком, то я не зважився б вам таке сказати; та ви людина, ви знаєте людей; ох, лікарю, ви нічого не казали мені, правда?

— Любий пане де Вільфоре, — схвильовано відказав лікар, — мій найперший обов’язок — любов до людей. Якби наука не була тут безсила, я порятував би пані де Сен-Меран; та вона померла; я повинен думати про живих. Поховаймо цю страшенну таємницю у самісінькій глибині серця. Якщо чийсь погляд просягне у неї, нехай моє мовчання вважатимуть наслідком мого невігластва, я згоден. Але ви шукайте, шукайте весь час, діяльно шукайте, адже справа може не обмежитися цим одним випадком... І коли ви знайдете винуватця, якщо тільки знайдете, я скажу вам: ви суддя, робіть так, як вважаєте за потрібне!

— Дякую вам, лікарю, дякую! — сказав Вільфор із невимовною радістю. — У мене ніколи не було ліпшого друга, ніж ви.

І, наче остерігаючись, щоб лікар Д’Авріньї не передумав, він підвівся і попровадив його у напрямку дому.

Вони пішли собі.

Моррель розсунув обіруч галузки, наче йому забракло повітря, і місяць осяяв його обличчя, бліде, мов у примари.

— Небо вочевидь прихильне до мене, але як це страшно! — сказав він. — А сердешна Валентина! Хіба витерпить вона стільки горя!

І, промовивши отак, він дивився то на вікно з червоними шторами, то на три вікна з білими шторами.

У вікні з червоними шторами світло майже погасло. Либонь, пані де Вільфор погасила лампу, і у вікні видно було тільки світло нічника.

Зате у другому кінці дому відчинилося одне з вікон із білими шторами.

У нічній темряві мріло тьмяне світло свічки, що стояла на коминку, і якась тінь з’явилася на балконі. Моррель здригнувся: йому здалося, ніби хтось плаче.

Не дивно, що цей дужий, мужній чоловік, схвильований і збуджений двома найпотужнішими людськими пристрастями, коханням і страхом, так занепав, що піддався забобонним галюцинаціям.

Хоч він і перебував у такому потаємному місці, що Валентина ніяк не могла б його угледіти, йому здалося, ніби тінь біля вікна гукає його; це підказував йому збурений глузд і підтверджувало його палке серце. Цей обман чуттів обернувся для нього незаперечною дійсністю, тож, улягаючи невгамовному молодечому пориванню, він вибіг із свого укриття. Не переймаючись тим, що його можуть помітити, що Валентина може перелякатися і несамохіть зойкнути, і тоді здійметься ґвалт, він двома стрибками поминув клумбу, що в місячному сяйві здавалася білою і широкою, мов озеро, добіг до діжок із помаранчевими деревцями, що стояли перед будинком, хутко піднявся східцями ґанку і пхнув двері, які легко відчинилися.

Валентина його не бачила; її зведені до неба очі стежили за сріблястою хмаринкою, що пливла в лазурній високості; своїми контурами вона скидалася на тінь, що лине у небо, і схвильованій дівчині здавалося, наче то душа її бабуні.

Тим часом Моррель пройшов передпокій і намацав поручні східців; килим, що застеляв їх, глушив його кроки; утім, Моррель був так збурений, що не злякався б і самого Вільфора. Якби перед ним постав Вільфор, він знав, що вдіяти: підійде до нього й у всьому зізнається, благаючи його зрозуміти і схвалити те кохання, що пов’язує його з Валентиною, — одне слово, він геть зсунувся з глузду.

Слава Богу, він нікого не здибав.

Тоді йому особливо стали в пригоді відомості, які сповістила Валентина про внутрішнє розташування будинку; він без перешкод дістався до горішнього майданчика сходів, і коли він зупинився, роззираючись, ридання, яке він відразу впізнав, показало йому, куди прямувати. Він обернувся: з-за прохилених дверей промикався промінь світла і чутно було плач. Він пхнув двері й увійшов.

У глибині алькова, лежала небіжчиця, укрита простиралом, під яким угадувалися контури тіла; вона здалася Моррелеві особливо страшною через таємницю, яку йому випало дізнатися.

Біля ліжка, втулившись головою в подушки широкого фотеля, стояла навколішки Валентина, здригаючись від ридань і заламавши над головою зціплені, закам’янілі руки.

Вона відійшла від вікна і молилася голосом, який зворушив би найнечуліше серце; слова злітали з її вуст, квапливі, безладні, невиразні, такий палючий біль стискав її горло.

Місячне сяєво, що цідилося крізь ґратчасті віконниці, змусило потьмяніти полум’я свічки й обливало сумовитою блакиттю цю тужну картину.

Моррель не витерпів; він не відзначався особливою набожністю, не дуже улягав подібним враженням, та бачити, як Валентина плаче, страждає, заламує руки — це було більше, ніж він міг витерпіти мовчки. Він зітхнув, прошепотів її ім’я, й обличчя, залите слізьми, із відбитками від єдвабної обшивки фотеля, обличчя Магдалини Корреджо обернулося до нього.

Валентина не здивувалася, угледівши його. Для серця, наповненого нескінченним відчаєм, уже немає хвилювання.

Моррель простягнув коханій руку.

Не пояснюючи, чому вона не вийшла до нього, Валентина показала йому на мерця, що лежав під погребовим укривалом, і знову заплакала.

Обоє не зважувалися забалакати у цій кімнаті. Кожне боялося порушити це безгоміння, наче десь у кутку стояла самісінька смерть, владно притуливши пальця до вуст.

Перша зважилася Валентина.

— Як ви увійшли сюди, друже мій? — запитала вона. — Ох, сказала б я «ласкаво прошу», якби не смерть відчинила вам двері цього дому.

— Валентино, — тремтливим голосом сказав Моррель, стискаючи руки, — я чекав із пів на дев’яту; вас не було й не було, я занепокоївся, переліз огорожу, пішов у сад; і ось розмова про це лихо...

— Яка розмова?

Моррель здригнувся; він згадав усе, про що балакали лікар із Вільфором, і йому здалося, ніби він бачить під простиралом ці закляклі руки, закам’янілу шию, сині губи.

— Розмова ваших слуг, — сказав він, — пояснила мені все.

— Але ж прийти сюди означало погубити нас, друже мій, — сказала Валентина без жаху і без гніву.

— Вибачте мені, — тим самим тоном сказав Моррель, — я зараз піду.

— Ні, — відказала Валентина, — нас можуть зустріти, залиштеся тут.

— А якщо сюди прийдуть?

Валентина похитала головою.

— Ніхто не прийде, — сказала вона, — заспокойтеся, ось наш