Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Що ви маєте на увазі? — перелякано запитав королівський прокурор.

— Я хочу сказати, що за лихом, яке оце спіткало вас, може, криється ще гірше нещастя.

— О Господе! — заламуючи руки, прошепотів Вільфор. — Що ще ви мені скажете?

— Ми тут геть самі, друже мій?

— Авжеж. Але нащо ці остороги?

— А на те, що я мушу сповістити вам страшну річ, — відказав лікар. — Сядьмо.

Вільфор не сів, а радше упав на лаву. Лікар лишився стояти перед ним, поклавши йому долоню на плече.

Похоловши із жаху, Моррель притулив одну руку до чола, а другу до серця, остерігаючись, що можуть почути, як воно калатає.

«Померла, померла!» — дудонів у мізках голос його серця.

І йому здалося, ніби й сам він помирає.

— Кажіть, лікарю, я слухаю, — сказав Вільфор. — завдавайте удару, я до всього вже готовий.

— Звісно, пані де Сен-Меран була дуже немолода, та вона тішилася прегарним здоров’ям.

Уперше за десять хвилин Моррель полегшено відітхнув.

— Горе вбило її, — сказав Вільфор, — авжеж, лікарю, горе. Вона прожила з маркізом сорок років...

— Річ не у горі, любий мій друже, — відказав лікар. — Буває, хоч і рідко, що горе вбиває, та вбиває воно не за день, не за годину, не за десять хвилин.

Вільфор нічого не сказав, тільки вперше звів голову і перелякано глянув на лікаря.

— Ви ж були присутні під час агонії? — запитав Д’Авріньї.

— Авжеж, — відказав королівський прокурор, — ви ж сказали мені, щоб я не йшов.

— Завважили ви симптоми недуги, що від неї віддала Богові душу пані де Сен-Меран?

— А певно; у маркізи були три напади, один за одним через декілька хвилин, і щоразу через менший проміжок часу і дедалі тяжчі. Коли ви прийшли, вона почала задихатися; потім її спіткав напад, що його я вважав просто нервовим. Та по-справжньому почав я непокоїтися, як побачив, що вона зводиться на ліжку з неприродною напругою кінцівок і шиї. Тоді з вашого обличчя я зрозумів, що справа набагато поважніша, ніж мені здавалося. Коли напад минувся, я хотів зловити ваш погляд, та ви не дивилися на мене. Ви лічили її пульс, і вже почався другий напад, і ви так і не обернулися до мене. Цей другий напад був ще жахливіший; ті самі мимовільні порухи повторилися, губи посиніли і почали сіпатися. Під час третього нападу вона померла. Уже після першого нападу я подумав, що це правець, і ви підтвердили це.

— Так, у присутності сторонніх людей, — сказав лікар, — але тепер ми самі.

— То що ж ви хочете сказати мені?

— Що симптоми правця й отруєння рослинною трутизною геть тотожні.

Вільфор схопився на ноги, та постоявши з хвилину непорушно і мовчки, знову впав на лаву.

— Пане лікарю, — мовив він, — ви розумієте, що кажете?

Моррель не знав, чи це сон, чи дійсність.

— Послухайте, — сказав лікар, — я знаю, наскільки поважна моя заява і кому я оце роб­лю її.

— Із ким ви зараз розмовляєте, із посадовою особою чи з другом? — запитав Вільфор.

— Із другом, зараз тільки з другом. Симптоми правця так схожі на симптоми отруєння рослинною трутизною, що якби мені треба було підписатися під тим, що я оце вам кажу, то я трохи повагався б. Тож, повторюю, зараз я звертаюся не до посадової особи, а до друга. І ось другові я кажу: три чверті години спостерігав я за агонією, за конвульсіями, за смертю пані де Сен-Меран, і я не лише певен, що вона померла від отруєння, а можу навіть назвати, авжеж, назвати ту отруту, якою її спровадили на той світ.

— Лікарю, лікарю!

— Усе наявне: сонливість, що міняється нервовими нападами, надмірне мозкове збудження, оніміння центрів. Пані де Сен-Меран померла від чималої дози бруцину або стрихніну, яку їй дали, може, й помилково.

Вільфор ухопив лікаря за руку.

— Ох, про це й подумати неможливо! — сказав він. — Це сон, Боже милосердний, це сон! Страшно чути, що така людина, як ви, каже отакі речі! Заклинаю вас, лікарю, скажіть, що, може, ви помиляєтеся!

— Авжеж, таке може бути, проте...

— Проте?

— Проте я так не думаю.

— Лікарю, пожалійте мене; впродовж останніх днів зі мною відбуваються такі нечувані речі, що я боюся зсунутися з глузду.

— Хтось, крім мене, бачив пані де Сен-Меран?

— Ніхто.

— Посилали до аптеки по якісь ліки, не показавши мені рецепта?

— Ні.

— У пані де Сен-Меран були вороги?

— Не чув про них.

— Хтось був зацікавлений у її смерті?

— Та ні ж бо, Господе, ні. Моя донька — єдина її спадкоємниця, Валентина сама... Ох, якби я міг подумати про таке, то всадив би собі у груди кинджал за те, що вони бодай на мить могли ховати в собі таку думку.

— Що ви, друже мій! — вигукнув і собі Д’Авріньї. — Нехай Господь мене береже від того, щоб когось звинувачувати. Зрозумійте, кажу я тільки про лихий випадок, про помилку. Та помилка це чи ні — факт є фактом, він підказує моєму сумлінню, і моє сумління вимагає, щоб я вам голосно заявив про це. Наведіть довідки.

— У кого? Яким чином? Про що?

— Наприклад, чи не помилився Барруа, старий слуга, і чи не дав він маркізі якісь ліки, котрі наготували для його пана?

— Для мого батька?

— Так.

— Але в який спосіб могла пані де Сен-Меран отруїтися ліками, котрі наготували для пана Нуартьє?

— Та дуже просто: ви ж знаєте, що за деяких недуг ліками служать трутизни; до таких недуг належить і параліч. Місяців зо три тому, випробувавши все, щоб повернути панові Нуартьє здатність рухатися і розмовляти, я вирішив випробувати останній засіб. І ось уже три місяці я лікую його бруцином. Отож, до останніх ліків, які я йому виписав, входить шість центиграмів бруцину; ця кількість нешкідлива для паралізованих органів пана Нуартьє, який до того ж сягнув її послідовними дозами, та цього достатньо, щоб погубити іншу людину.

— Так, але покої пані де Сен-Меран і пана Нуартьє геть не сполучаються поміж собою, і Барруа жодного разу не заходив до кімнати моєї тещі. Ось що скажу я вам, лікарю. Я вважаю вас найбільш обізнаним медиком, а головне, найсумліннішою людиною на світі, і в усіх випадках життя ваші слова для мене — світло, що, немов ото сонце, осяває мій шлях. Та все ж таки, лікарю, попри те, що я так вірю у вас, я хочу знайти підтримку в аксіомі: «Еrrarе humanum est»[62].

— Послухайте, пане Вільфоре, — сказав лікар, — кому з моїх колег ви довіряєте так, як оце мені?

— Чому ви запитуєте про це? Що ви маєте на увазі?

— Погукайте його, я йому передам усе, що бачив, усе, що завважив, і ми зробимо розтин.

— І знайдете сліди