Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

городі, поміж люцерною: там лежали дві приставні драбини; кабріолет, яким Максимільян мав правити сам, стояв напоготові; він не взяв із собою слуги, не запалював ліхтарів, та збирався запалити їх на першому закруті, щоб через надмірну обережність не потрапити до рук поліцаїв.

Уряди-годи Морреля охоплював дрож; він думав про ту хвилину, коли буде допомагати Валентині перелазити огорожу і відчує у своїх обіймах, безпомічну і трепетливу, ту, кому він досі хіба що потискав долоньку або цілував кінчики пальчиків.

Та коли вже стало пополудні, коли Моррель відчув, що наближається призначена пора, йому закортіло бути самому. Кров його бурхала, будь-яке запитання, голос друга дратував би його; він замкнувся у себе в кімнаті, намагаючись перейнятися читанням, та очі його ковзали рядками, але не бачили їх; урешті він відкинув книжку набік і знову заходився міркувати над подробицями втечі.

Призначена година зближалася.

Ще не бувало випадку, щоб закоханий дав стрілкам годинника рухатися своїм шляхом; Моррель так шалено шарпав свого годинника, аж той о шостій вечора показав пів на дев’яту. Тоді він сказав собі, що пора вже їхати; хоч підписання угоди призначили на дев’яту, та, напевне, Валентина не буде очікувати цього марного акту. Отож, вибравшись за своїм годинником, точнісінько о пів на дев’яту з вулиці Меле, Моррель увійшов у свій город тієї хвилини, коли дзиґар на церкві Філіпа Рульського вибив восьму вечора.

Коня й кабріолет він заховав за розваленою хатиною, де зазвичай ховався сам.

Потроху почало сутеніти, і густе листя у саду зіллялося у величезні темні брили.

Тоді Моррель вийшов зі своєї схованки і, відчуваючи, як калатає його серце, глянув крізь ґрати, та в саду ще нікого не було. Вибило пів на дев’яту.

В очікуванні минуло ще півгодини. Моррель ходив туди-сюди попід огорожею і дедалі частіше поглядав у шпарину поміж дошками. У саду ставало дедалі темніше, та марно шукав він у темряві білу сукню, марно чекав, чи не пролунають у тиші кроки.

Дім, що бовванів за деревами, і далі був неосвітлений, і ніщо не свідчило про те, що тут має здійснитися така важлива подія, як підписання шлюбної угоди.

Моррель дістав свого годинника; він показував за чверть десяту, та відразу ж церковний дзиґар, що його бій він уже чув, сповістив йому про помилку його кишенькового годинника, вибивши пів на десяту.

Значить, минуло вже півгодини після терміну, який призначила сама Валентина, адже вона казала, що прийде о дев’ятій годині, навіть трохи раніш.

Для Морреля то були найтяжчі хвилини; кожна секунда била у його серце наче олов’яним молотом.

Найменший шелест листя, найменший подих вітру змушував його здригатися, і чоло його вкрилося холодним потом; тоді, тремтячи від ніг до голови, він приставляв драбину і, щоб не губити часу, ставив ногу на долішній щабель.

Поки він у такий спосіб переходив од страху до надії й у нього раз у раз завмирало серце, дзиґар на церкві вибив десяту.

— Ні, — з жахом прошепотів Максимільян, — уявити годі, що підписання угоди триває так довго, хіба що сталося щось непередбачене; адже я зважив усі можливості, облічив, скільки часу можуть забрати всі формальності. Либонь, таки сталося щось.

І він то збуджено ходив назад і вперед коло ґрат, то притулявся гарячим чолом до холодного заліза. Може, Валентина зомліла, підписавши угоду? Може, її схопили, коли вона збиралася утікати? То були єдині припущення, які виснував Моррель, і обидва кидали його у прірву розпуки.

Аж він вирішив, що сили покинули Валентину вже під час утечі й вона непритомна лежить десь у саду.

— Але якщо так, — вигукнув він, хутко спинаючись щаблями драбини, — я втрачу її й сам буду винен!

Демон, що підказав йому ту думку, вже не покидав його і нашіптував йому на вухо з тієї наполегливістю, яка за декілька хвилин потугою логічних міркувань обертає здогад у тверду певність. Він удивлявсь у пітьму, що дедалі густішала, і йому здавалося, ніби в темній алеї щось лежить на піску. Моррель зважився навіть погукати, і йому здалося, наче вітер доносить до нього невиразні стогони.

Аж вибило пів на одинадцяту; неможливо було більше чекати, усе могло статися; у Максимільянових скронях гупало, в очах стелилася імла; він перекинув ногу через огорожу і плигнув додолу.

Він був у Вільфоровому маєтку, заліз туди потайки; він знав, які можуть бути наслідки такого вчинку, та не задля того зайшов він так далеко, щоб зараз відступити.

Якусь хвилю він прямував попід муром, потім хутко перебіг алею і сховався поміж деревами.

За мить він поминув їх. Звідти, де він тепер стояв, видно було дім.

Тоді Моррель остаточно упевнився в тому, що вже підозрював, намагаючись промкнутися поглядом крізь густий сад: замість яскраво освітлених вікон, як ото водиться у святкові дні, перед ним було сіре громаддя, огорнуте на додачу тінню величезної хмари, що затулила місяць.

Тільки вряди-годи у трьох вікнах другого поверху розгублено металося кволе світло. Ті три вікна були вікнами покою пані де Сен-Меран.

Непорушно горіло світло за червоними шторами. Ті штори висіли у спальні пані де Вільфор.

Моррель усе це вгадав. Стільки разів, щоб весь час прямувати за нею подумки, він розпитував про внутрішнє розташування будинку, аж знав його дуже добре, хоч і не бачив ніколи.

Той морок і безгоміння ще дужче налякали Морреля, аніж відсутність Валентини.

Перебуваючи у нестямі, ошалівши від горя, він вирішив ні перед чим не зупинятися, аби лиш побачити Валентину і впевнитись у лихові, про яке він здогадувався, хоч і не знав, у чому воно полягає. Він дійшов до узлісся гаю і вже хотів було перетнути відкриту зусібіч клумбу, аж із вітром долинули до нього далекі голоси.

Тоді він знову позадкував у чагарі й зупинився без руху, мовчазний огорнутий пітьмою.

Він уже вирішив: якщо це Валентина і якщо вона пройде повз нього, то він її погукає; якщо вона не сама, то принаймні він побачить її і впевниться, що з нею все гаразд; якщо ж це хтось інший, то можна буде почути бодай декілька слів із розмови і розгадати ту й досі незрозумілу таємницю.

Тієї миті з-за хмар виглянув місяць, і Моррель побачив, як на ґанок вийшов Вільфор із чоловіком у чорному вбранні. Вони спустилися східцями і попрямували до алеї. Щойно вони ступнули кілька кроків, як у чоловікові у чорному вбранні Моррель упізнав лікаря Д’Авріньї.

Побачивши, що вони прямують у його бік, Моррель несамохіть почав задкувати, аж поки не наткнувся на стовбур явора, що ріс посеред чагарів, і тут зупинився.

Незабаром пісок перестав рипіти під ногами Вільфора і лікаря.

— Авжеж, любий лікарю, — сказав королівський прокурор, — бачу, Господь таки розгнівався на нас. Яка страшна смерть! Який несподіваний удар! Не намагайтеся втішати мене, надто вже свіжа рана й надто глибока. Померла! Померла!

Холодний піт виступив на Максимільяновому чолі, зуби його зацокотіли. Хто ж помер у цьому домі, що його сам Вільфор вважав проклятим?

— Любий пане де