Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Моррель гірко зітхнув і зупинив на Валентині довгий, сумний погляд.

— Авжеж, — мовив він тихо, — страшно чути, як кохана дівчина спокійнісінько каже: «Час вашої страти призначили; вона станеться за кілька годин, та нічого не вдієш, так треба, й опиратися цьому я не буду». Так ось, якщо, задля того щоб підписати угоду, чекають лише Д’Епіне, якщо наступного дня після його прибуття ви будете належати йому, то, значить, вас заручать із ним завтра, тому що приїхав він сьогодні вранці.

Валентина зойкнула.

— Годину тому був я у графа Монте-Крісто, — провадив Моррель. — Ми з ним розмовляли: він — про те горе, що спіткало вашу родину, я — про ваше горе, аж у двір заїжджає ридван. Слухайте ж бо. До тієї миті я ніколи не вірив у передчуття, але тепер доводиться вірити. Почувши торохтіння коліс, я затремтів. Незабаром я почув на сходах кроки. Гучна хода командора не так налякала Дона Жуана, як ті кроки мене. Аж відчиняються двері: перший заходить Альбер де Морсер. Я вже мало не засумнівався в моєму передчутті, мало не подумав, що помилився, коли ж це за Альбером заходить ще один юнак, і граф Монте-Крісто каже: «Ага, ось і барон Франц Д’Епіне!» Я зібрав усі мої сили і всеньку мужність, щоб стриматися. Може, я зблід, може, затремтів; та принаймні я й далі усміхався. За п’ять хвилин я пішов. Я не чув ні слова, що там казали за ті п’ять хвилин; я був несамовитий.

— Сердешний Максимільяне! — прошепотіла Валентина.

— І ось я тут, Валентино. Тепер скажіть мені, адже від вашої відповіді залежить моє життя, моя смерть. Що ви збираєтеся вдіяти?

Валентина понурила голову; вона була геть пригнічена.

— Послухайте, — сказав Моррель, — адже ви не вперше замислюєтеся над тим, у яку халепу ми влипли; становище наше поважне, тяжке і розпачливе. Гадаю, зараз не пора поринати у марну скорботу; це здасться тільки для тих, котрі згодні спокійно потерпати і тішитися своїми слізьми. Такі люди є на світі, і, певне, Господь зарахує їм на небесах їхнє смирення на землі. Але той, що відчуває в собі волю до борні, той не марнує дорогого часу і відразу відповідає долі ударом на удар. Чи прагнете ви боротися з лихою долею, Валентино? Кажіть, я про це і прийшов запитати.

Валентина здригнулася й перелякано зиркнула на Морреля. Думка про те, щоб учинити наперекір батькові, бабуні, одне слово, всій родині, їй і в голову не вступала.

— Що ви хочете оце сказати, Максимільяне? — запитала вона. — Що називаєте ви боротьбою? Ліпше назвіть це блюзнірством! Щоб я порушила батьків наказ, присмертну волю бабусі? Це неможливо!

Моррель здригнувся.

— Надто вже шляхетне ваше серце, щоб не зрозуміти мене, і так добре ви це розумієте, любий Максимільяне, що мовчите. Щоб я боролася! Боже збав! Ні, ні. Мені потрібні всі мої сили, щоб боротися із собою і тішитися слізьми, як оце ви кажете. Але прикро вразити батька, посмутити останні хвилини життя моєї бабусі — ніколи!

— Правда ваша, — безпристрасно відказав Моррель.

— Як ви це кажете, Боже милий! — ображено вигукнула Валентина.

— Кажу, як людина, що в захваті від вас, панно, — відтяв Максимільян.

— Панно! — вигукнула Валентина. — Панно! Ох і егоїст ви! Ви бачите, що я в розпуці, та вдаєте, ніби не розумієте мене.

— Помиляєтеся, Валентино, навпаки, я чудово вас розумію. Ви не хочете суперечити панові де Вільфорові, не хочете не послухатися маркізи, і завтра ви підпишете шлюбну угоду, яка пов’яже вас із вашим чоловіком.

— А хіба можу вчинити я інакше?

— Не варто питати в мене про це, панно. Я кепський суддя у цій справі, і мій егоїзм може засліпити мене, — відказав Моррель; його глухий голос і зціплені кулаки свідчили про те, що роздратування його зростало.

— А що запропонували б ви мені, Моррелю, якби я могла пристати на вашу пропозицію? Відповідайте. Річ не в тім, щоб сказати: «Ви чините недобре». Треба порадити, як саме вчинити.

— Ви серйозно це кажете, Валентино? Ви хочете, щоб я порадив вам?

— Авжеж, хочу, Максимільяне, і, якщо ця порада буде добра, я послухаюся її. Ви ж знаєте, які ви дорогі для мене.

— Валентино, — сказав Моррель, відсовуючи одірвану дошку, — дайте мені вашу руку на доказ того, що ви не гніваєтеся за мій спалах. У мене голова йде обертом, і вже цілісіньку годину мені не дають спокою нісенітні думки. І якщо ви відринете мою пораду...

— То що ж це за порада?

— Слухайте, Валентино.

Валентина звела очі до неба й зітхнула.

— Я вільна людина, — провадив Максимільян, — і я достатньо заможний для нас обох. Присягаюся, що, поки не станете моєю дружиною, мої вуста не торкнуться вашого чола.

— Ви змушуєте мене тремтіти, — сказала Валентина.

— Утікаймо зі мною, — казав далі Моррель, — я одвезу вас до моєї сестри, вона гідна бути вашою сестрою. Ми подамося до Англії, до Алжиру чи до Америки, або ж, як хочете, заховаємося десь у провінції і житимемо там, аж поки наші друзі зламають опір вашої родини.

Валентина похитала головою.

— Так я і гадала, Максимільяне, — сказала вона. — Це порада навіженця, і я буду ще більш навіжена, ніж ви, якщо не зупиню вас негайно одним словом: неможливо.

— І ви підете тим шляхом, який накреслить ваша лиха доля, навіть не спробувавши боротися з нею? — спохмурнівши, запитав Моррель.

— Так, навіть якщо це принесе мені смерть!

— Що ж, Валентино, — сказав Моррель, — повторюю, правда ваша. Справді, я навіжений, і ви довели мені, що пристрасть засліплює найбільш урівноважений глузд. Дякую вам за те, що міркуєте ви безпристрасно. Що ж, нехай так і буде, завтра ви безповоротно станете нареченою Франца Д’Епіне. І не внаслідок формальності, яку вигадали для комедійних розв’язок на сцені, тієї, що зветься підписанням шлюбної угоди, а з вашої власної волі.

— Ви знову дошкуляєте мені, Максимільяне, — сказала Валентина, — ви ятрите мою рану! А що вчинили б ви, скажіть на милість, якби ваша сестра послухалася такої поради, яку ви оце мені даєте?

— Панно, — з гіркою посмішкою відказав Моррель, — я егоїст, ви самі сказали це. І, як егоїст, я думаю не про те, що вчинили б на моєму місці інші, а про те, що збираюся вчинити сам. Я думаю про те, що знаю вас уже рік; від того дня, як я познайомився з вами, усі мої надії на щастя побудовані були на вашій любові; настав день, коли ви сказали мені, що кохаєте мене; від того дня, мріючи про майбутнє, я вірив, що ви станете моєю; у цім полягало для мене всеньке моє життя. Тепер я вже ні про що не думаю; я лише кажу собі, що щастя відвернулося від мене. Сподівався я сягнути блаженства, і втратив його. Адже щодня буває так, що