Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Що ви п’єте, бабцю?

— Помаранчеве питво, як завжди, ти ж знаєш. Склянка тут, на столику; дай її мені.

Валентина налляла оранжаду з карафки у склянку і передала бабуні з певним острахом, тому що тієї склянки, як сказала маркіза, торкалася примара.

Маркіза відразу випила все.

Потім вона відкинулася на подушки, повторюючи:

— Нотаріуса! Нотаріуса!

Вільфор вийшов із покою. Валентина сіла коло бабуні. Здавалося, їй теж потрібен був лікар, якого вона радила погукати до маркізи.

Щоки її пашіли, вона швидко й уривчасто дихала, пульс шалено сіпався.

Сердешна дівчина думала про те, у якому розпачі буде Максимільян, дізнавшись, що пані де Сен-Меран, замість того щоб стати його союзницею, діє, не знаючи його, як його щонайгірший ворог.

Валентина не раз думала про те, щоб усе сказати бабуні. Вона не вагалася б ні хвилини, якби Максимільяна Морреля звали Альбером де Морсером чи Раулем де Шато-Рено. Та Моррель був простого роду, а Валентина знала, як зневажає гордовита маркіза де Сен-Меран людей, що належать не до шляхетних родин. І щоразу її таємниця, що вже ладна була злетіти з її вуст, залишалася в неї на серці через сумну певність, що вона марно зрадила б її і що, тільки про неї дізнаються батько з мачухою, усьому буде край.

Так минули години зо дві. Пані де Сен-Меран поринула у неспокійний, гарячковий сон. Доповіли про те, що прийшов нотаріус.

Хоча сповістили про це пошепки, пані де Сен-Меран звела голову з подушки.

— Нотаріус? — запитала вона. — Нехай увійде, нехай увійде!

Нотаріус був на порозі; він увійшов.

— Іди собі, Валентино, — сказала пані де Сен-Меран, — покинь мене саму із цим добродієм.

— Але ж, бабусю...

— Іди, іди.

Валентина поцілувала бабуню в чоло і вийшла, притуляючи хустинку до очей.

За дверима вона зустріла покойового слугу, який сповістив їй, що у вітальні чекає лікар.

Валентина хутко спустилася вниз. Той лікар був найвідоміший на ту пору, дружив із їхньою родиною і дуже любив Валентину, яку знав ще змалечку. У нього була донька майже того самого віку, що й панна де Вільфор, та народилася вона від матері-сухотниці, і його життя минало у безнастанній тривозі за те дівча.

— Ох, любий пане Д’Авріньї, — сказала Валентина, — ми так чекаємо на вас! Та скажіть спершу, як ся мають Мадлена й Антуанетта?

Мадлена була лікарева донька, Антуанетта — його небога.

Пан Д’Авріньї сумовито всміхнувся.

— Антуанетта чудово, — сказав він, — Мадлена стерпно. Та ви гукали мене, люба? Хто у вас занедужав? Не ваш батько і не пані де Вільфор, сподіваюся? А ми самі? Я вже бачу, наші нерви не дають нам спокою. Та все ж таки не думаю, що я тут потрібен, хіба задля того, щоб порадити не дуже попускати віжки вашій уяві.

Валентина зашарілася. Д’Авріньї володів майже чудодійною здатністю все вгадувати; він належав до тих лікарів, котрі зціляють від фізичних недуг моральним упливом.

— Ні, — сказала вона, — це наша сердешна бабуня занедужала. Ви чули, яке у нас лихо скоїлося?

— Нічогісінько не чув, — сказав Д’Авріньї.

— Це такий жах, — насилу стримуючи ридання, сказала Валентина. — Помер мій дідусь.

— Маркіз де Сен-Меран?

— Авжеж.

— Раптово?

— Від апоплексичного удару.

— Від апоплексичного удару? — перепитав лікар.

— Так. І бідолашна бабуня взяла собі в голову, ніби чоловік, що з ним вона ніколи в житті не розлучалася, тепер гукає її і що вона повинна піти до нього. Благаю вас, пане, допоможіть моїй бабуні!

— Де вона?

— У своєму покої, і там зараз нотаріус.

— А як пан Нуартьє?

— Так само, як і передніш: цілком ясний глузд, але та сама непорушність і безмовність.

— І та сама ніжність до вас, правда ж?

— Авжеж, — зітхнула Валентина, — він дуже любить мене.

— Хіба ж можна вас не любити?

Валентина сумовито всміхнулася.

— А що з вашою бабунею?

— У неї надзвичайне нервове збурення, дивний, неспокійний сон; сьогодні вона запевняла, що вночі, поки вона спала, її душа літала над тілом і бачила його сонним. Вона запевняє, що бачила, як до її покою увійшла мара, і чула, як вона торкнулася її склянки.

— Це дуже дивно, — сказав лікар, — я ніколи не чув, що пані де Сен-Меран має галюцинації.

— Я вперше бачу її в такому стані, — сказала Валентина. — Вона страшенно перелякала мене сьогодні вранці; мені здавалося, ніби вона зсунулася з глузду. А ви ж знаєте, пане Д’Авріньї, який розважливий мій батько, та навіть він, мені здається, був зворушений.

— Що ж, — сказав Д’Авріньї, — зараз глянемо. Дивне все це дуже.

Нотаріус уже брався вниз; Валентині сказали, що маркіза сама.

— Підніміться до неї, — сказала вона лікареві.

— А ви?

— Ні, я боюся. Вона заборонила мені гукати вас. Та й ви самі сказали, що я схвильована, збурена, я недобре почуваюся. Пройду садом, щоб трохи оговтатися.

Лікар потиснув Валентині долоньку і подався до маркізи; дівчина спустилася в сад.

Нам нема чого казати, яка частина саду була улюбленим місцем її прогулянок. Пройшовши кілька разів біля клумби, яка облямовувала дім, зірвавши ружу, щоб застромити її за пояс чи заколоти в коси, вона прямувала в тіняву алею, що провадила до лави, а від лави — до брами.

І цього разу Валентина, як завжди, пройшла декілька разів поміж своїми квітами, та жодної не зірвала: траур, що лежав на її серденьку, хоч на зовнішності й не відбився, не дозволяв навіть такої скромної прикраси; потім вона попрямувала до своєї алеї. Що далі вона йшла, то виразніше здавалося їй, ніби її хтось гукає на ймення. Вона здивувалася й зупинилася.

Тоді вона чітко почула поклик і пізнала Максимільянів голос.

XVI. Обіцянка

То справді був Моррель, який зучора був сам не свій. Інстинктом, що притаманний закоханим і матерям, він угадав, що приїзд пані де Сен-Меран і смерть маркіза призведе в домі Вільфорів до якоїсь важливої події, котра стосуватиметься його кохання до Валентини.

Як зараз ми бачимо, передчуття не обманули його, і тепер же не простий неспокій припровадив його, такого розгубленого і тремтливого, до брами під каштанами. Та Валентина не знала, що Моррель чекає на неї: то була не та пора, коли він зазвичай приходив; тільки чистісінька випадковість чи, може, і щасливе навіяння привело його в той сад.

Угледівши її на хіднику, Моррель погукав її; вона підбігла до брами.

— Ви тут, о цій порі! — сказала вона.

— Так, — відказав Моррель. — Я прийшов дізнатися і сповістити сумні звістки.

— Мабуть, усеньке лихо вкотилося в наш дім! — сказала Валентина. — Кажіть, Максимільяне. Та, їй-богу, лиха й така доволі.

— Вислухайте мене, люба, — сказав Моррель, намагаючись погамувати збурення, щоб говорити ясніш. — Усе, що зараз я скажу, дуже важливе. Коли планують ваше весілля?

— Слухайте, Максимільяне, — сказала Валентина, — нічого не хочу я приховувати від вас. Сьогодні вранці розмовляли про