Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Моррель казав усе те спокійнісінько, і Валентина допитливо дивилася на нього своїми великими очима, пильнуючи, щоб Моррелеві очі не просягали в глибину її вже збуреного серденька.

— То що ж ви хочете робити тепер? — запитала Валентина.

— Я матиму за честь попрощатися з вами, панно. Бог чує мої слова і читає у глибині мого серця, він свідок, що я бажаю вам такого спокійного, щасливого і повного життя, щоб у нім не могло бути навіть згадки про мене.

— О Господе! — прошепотіла Валентина.

— Прощавайте, Валентино, прощавайте! — низько уклонившись, мовив Моррель.

— Куди ви? — вигукнула вона, простягаючи руку крізь ґрати й хапаючи Максимільяна за рукав; із власного хвилювання вона розуміла, що зовнішній спокій її коханого не може бути правдивий. — Куди це ви прямуєте?

— Я потурбуюся про те, щоб не вносити нових прикрощів у вашу родину, і подам приклад того, як повинна поводитися чесна і віддана людина, яка опинилася в такому становищі.

— Скажіть мені, що ви хочете робити?

Моррель сумно всміхнувся.

— Кажіть-бо, благаю вас! — наполягала дівчина.

— Ви передумали, Валентино?

— Я не можу передумати, сердего, ви ж знаєте! — вигукнула вона.

— То прощавайте!

Валентина почала трясти ґрати з такою силою, якої годі було чекати від неї, а що Моррель віддалявся, то вона простягнула до нього руки і, заламуючи їх, вигукнула:

— Що ви хочете робити? Я хочу знати! Куди ви прямуєте?

— О, не переймайтеся, — відказав Моррель, зупиняючись, — я не маю наміру перекладати на іншу людину відповідальність за мою лиху долю. Інший почав би погрожувати вам, що піде до Д’Епіне, викличе його на поєдинок, буде з ним битися... Це божевілля. До чого тут Д’Епіне? Сьогодні вранці він бачив мене вперше, він уже й забув, що бачив мене. Він навіть не знав про моє існування, коли поміж вашими родинами було вирішено, що ви будете належати одне одному. Тож мені нема ніякого діла до нього, і, присягаюся вам, я не з ним буду зводити порахунки.

— А з ким тоді? Зі мною?

— З вами, Валентино? Та Боже збав! Жінка свята; а кохана жінка свята удвічі.

— Тоді із собою, навіженцю?

— Я ж сам у всьому винен, — сказав Моррель.

— Максимільяне, — сказала Валентина, — ідіть сюди, я вимагаю!

Усміхаючись своєю лагідною усмішкою, Максимільян підійшов ближче; якби він не був такий блідий, можна було б подумати, що з ним нічого не сталося.

— Послухайте, що я вам скажу, люба Валентино, — мовив він своїм мелодійним і щирим голосом, — такі люди, як оце ми з вами, у яких ніколи не було жодної думки, що змусила б червоніти перед людьми, перед ріднею й перед Богом, такі люди можуть читати одне в одного у серці, наче в розгорнутій книзі. Я не герой роману, не меланхолійний герой, не корчу ні Манфреда, ні Антоні. Та, без зайвих слів, без запевнень, без присяг, я віддав моє життя вам. Ви йдете від мене, і ви маєте рацію, я вам уже сказав це і тепер повторюю; та, хоч як воно там є, ви йдете від мене — і життю моєму край. Якщо ви покидаєте мене, Валентино, я залишаюся сам на світі. Моє сестра щаслива у шлюбі, а її чоловік мені лише зять, тобто людина, що пов’язана зі мною тільки суспільними умовностями; тож нікому більше на світі не потрібне моє життя, що стало тепер даремне. Ось що я зроб­лю. До тієї миті, поки ви не повінчаєтеся, я буду чекати: мені не хочеться пропустити навіть тіні тих непередбачених обставин, якими часом грається випадок. Адже і справді, Франц Д’Епіне може померти, або ж тієї миті, коли ви підходитимете до вівтаря, у вівтар може поцілити блискавиця. Засудженому до страти все здається можливим, навіть диво, коли йдеться про його порятунок. Отож я чекатиму до останньої миті. А коли моє лихо таки скоїться, непоправне, безнадійне, я напишу конфіденційного листа зятеві... і ще одного — поліційному префектові, доведу до їхнього відома, що я хочу вчинити, і десь у гаю чи на кручі, чи на березі річки я застрелюся. Це така сама правда, як і те, що я син найчеснішої людини, яка будь-коли жила у Франції.

Спазматичний дрож струсонув усеньке тіло Валентини; вона відпустила ґрати, що за них трималася, руки її безживно охляли, і дві великі сльози скотилися її личком.

Моррель стояв перед нею, похмурий і рішучий.

— Змилуйтеся, змилуйтеся, — вигукнула вона, — ви ж не накладете на себе руки, правда?

— Присягаюся честю, накладу, — відказав Максимільян, — та хіба вам не все одно? Ви ж бо виконаєте ваш обов’язок, і ваше сумління буде чисте.

Валентина впала навколішки, притуливши долоньки до грудей; серце її розривалося.

— Максимільяне, — мовила вона, друже мій, брате мій на землі, мій справжній дружино на небі, благаю тебе, вчини, як я оце: живи, страждаючи. Може, настане день, коли ми поєднаємося.

— Прощавайте, Валентино! — повторив Моррель.

— Боже милосердний, — сказала Валентина з невимовним виразом, здійнявши руки до неба, — ти бачиш, я зробила все, що могла, аби лишитися покірною донькою, я прохала, благала, заклинала, та він не послухав ні моїх прохань, ні благань, ні сліз. Так ось, — провадила вона твердо, витираючи сльози, — не хочу я померти від каяття — ліпше помру я від сорому. Ви будете жити, Максимільяне, і я належатиму вам і нікому іншому. Коли? Якої миті? Зараз? Кажіть, веліть, я готова.

Моррель уже відійшов на декілька кроків, та враз повернувся і, блідий від радості, із просвітленим зором, простягнув крізь ґрати руки до Валентини.

— Валентино, — сказав він, — люба, не треба так розмовляти зі мною, а якщо так, то ліпше дайте мені змогу померти. Якщо ви кохаєте мене так, як я кохаю вас, то чому повинен я забрати вас силоміць? Чи тільки з жалості хочете змусити мене жити? То я волію ліпше умерти.

— Справді, — прошепотіла Валентина, — хто єдиний на світі любить мене? Він. Хто втішав мене у стражданнях? Він. На кого покладаю я всі мої сподівання, на кому зупиняється мій розгублений погляд, на кому відпочиває моє змучене серденько? На ньому, тільки на ньому. Так ось, ти теж маєш рацію, Максимільяне; я піду за тобою, покину рідну домівку, усе покину... Усе! Ох і невдячна я, — ридаючи, вигукнула Валентина, — я ж геть про дідуся забула!

— Ні, — сказав Максимільян, — ти не покинеш його. Ти казала, що пан Нуартьє начебто ставиться до мене приязно; то перед тим, як утікати, скажеш йому про все. Його згода буде для тебе захистом перед Богом. А коли ми візьмемо шлюб, він перебереться до нас; ото й буде в нього два внуки. Ти мені розповідала, як він розмовляє з тобою і як ти йому відповідаєш; ось побачиш, я швидко вивчу цю зворушливу знакову мову. Присягаюся, Валентино, замість розпуки, яка нас очікує, я обіцяю тобі щастя!

— Ось бачиш, Максимільяне, яку владу ти взяв наді мною! Я ладна повірити