Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

Кер відчув, як надія, ледь тліюча іскра в його серці, раптом спалахнула яскравим полум'ям, розганяючи темряву відчаю та безвиході, що скували його душу після загибелі племені, наче сонце пробилося крізь хмари після довгої бурі. Він не був сам. У нього була мета, було призначення, була місія, заради якої варто було жити, заради якої варто було боротися, заради якої варто було терпіти біль та страждання, заради якої варто було нести свій хрест. Він був готовий жити, щоб виконати волю богині, щоб принести в цей світ, сповнений болю та страждань, хоч трохи добра і зцілення, щоб стати променем світла в темряві, що огортала людство, щоб допомогти людям знайти шлях до щастя та гармонії. Він був готовий стати її посланцем, її руками, її голосом, нести її волю в цей світ, зцілювати рани та приносити надію тим, хто її втратив, тим, хто потребував допомоги та підтримки.

Він подивився на Гею з вдячністю, його очі, що ще мить тому були повні сліз та відчаю, тепер сяяли надією та вірою, наче він знайшов свій шлях в житті, наче він знайшов свою зірку, що веде його крізь темряву. Він бачив в ній не просто богиню, а матір, що простягнула йому руку допомоги, що дала йому новий сенс життя, що врятувала його від безодні розпачу, від бажання смерті.

 — Дякую, - прошепотів він, і його голос був сповнений щирості та поваги, - дякую, що ти є, Гея, - продовжив він, і його слова були сповнені вдячності та любові, - дякую, що ти дала мені цей шанс, шанс спокутувати свої гріхи, шанс допомогти людям, шанс знайти своє місце в цьому світі, - закінчив він, і його слова були сповнені надії та рішучості.

Гея усміхнулася ще раз, і її усмішка освітила весь ліс навколо, наче сонце вийшло з-за хмар, розганяючи туман та тіні, приносячи з собою тепло та радість. Дерева засяяли новими барвами, наче вдягаючись в святкове вбрання, квіти розпустилися, наповнюючи повітря солодким ароматом, птахи заспівали веселі пісні, славлячи богиню та її обранця. Потім вона зникла, наче розчинилася в повітрі, залишивши після себе лише тепле золотисте світло та відчуття спокою і гармонії, наче весь ліс наповнився її присутністю, її любов'ю, її благословенням.

Кер встав, спираючись на спис, що слугував йому опорою в цьому новому, незвіданому житті, житті, яке він не обирав, але яке йому довелося прийняти, житті, сповненому не тільки болем та стражданям, але й надією на майбутнє. Він зробив глибокий вдих, наповнюючи легені свіжим лісовим повітрям, відчуваючи його прохолоду та чистоту, відчуваючи в ньому запах життя, що продовжувалося, незважаючи на все, незважаючи на смерть та руйнування, незважаючи на його власне горе. І рушив далі, в невідомість, назустріч своїй долі, долі, яку визначила для нього Моріган та Гея, долі, сповненої випробувань та небезпек, але й також можливостей та надій.

Він не знав, що чекає на нього в майбутньому, на які стежки приведе його доля, які зустрічі та випробування чекають на нього в цьому довгому, безкінечному житті, житті, що стало для нього прокляттям. Але він був готовий зустріти його, з усіма його радощами та печалями, з усіма його небезпеками та дивами, з усіма його випробуваннями та спокусами. Він був готовий жити, навіть якщо це життя було прокляттям, навіть якщо воно приносило йому лише біль та страждання, бо він знав, що в цьому житті є сенс, є мета, є призначення. Він був готовий нести свій хрест, свою долю, свою місію, місію, яку дала йому Гея, місію нести в світ добро та зцілення.

Кер рушив у глиб лісу, якомога подалі від місця битви, від спогадів про смерть та втрати, від кривавої галявини, де загинуло його плем'я, де він втратив все, що йому було дорого, де його життя змінилося назавжди. Він йшов по вузьких стежках, що звивалися між деревами, наче змії, перетинав бурхливі струмки, що шуміли та пінилися, наче розлючені звірі, та тихі галявини, де сонце пробивалося крізь листя, створюючи мерехтливі візерунки на землі, наче граючись з ним у хованки. Він піднімався на круті схили, звідки відкривалися краєвиди на безкраї ліси та далекі гори, що здіймалися до неба, наче велетні, та спускався в глибокі яри, де панувала вічна тінь та вогкість, де повітря було важким та холодним. Він йшов, не озираючись, не зупиняючись, наче тікав від самого себе, від своїх спогадів.

Він намагався не думати про минуле, про біль та втрати, що розривали його серце, але вони переслідували його, наче тіні, наче примари, що виникали з темряви, щоб нагадати йому про його горе. Він бачив обличчя своїх рідних, чув їхні голоси, що лунали в його пам'яті, наче далеке ехо, відчував їхній дотик, ніжний та теплий, наче вони все ще були поруч. Він згадував їхні усмішки, їхні слова, їхнє кохання, і кожен спогад був наче ніж в серце, що приносив йому нестерпний біль, біль, від якого хотілося кричати, але він не міг видати ні звуку, його голос був паралізований горем.

Він повинен був навчитися жити з прокляттям, з даром, з самотністю, навчитися нести свій хрест, свою долю, свою місію. Він повинен був знайти своє місце в цьому світі, що змінився для нього назавжди, світі, де він був єдиним у своєму роді, вічним мандрівником, що приречений спостерігати за плином часу та зміною епох, бачити, як народжуються і вмирають цивілізації, як змінюються люди та їхні звичаї. Він повинен був знайти сенс у своєму безкінечному житті, сенс, який допоможе йому пережити біль та втрати, сенс, який дасть йому силу йти далі, не зважаючи ні на що.

Він йшов кілька днів, не зустрічаючи нікого на своєму шляху, лише зрідка бачив здалеку силуети тварин, що пробігали між дерев, наче тіні, та чув спів птахів, що лунав з високих крон, наче музика лісу. Він живився ягодами та корінням, які знаходив в лісі, згадуючи уроки матері, що вчила його розпізнавати їстівні рослини серед отруйних, її голос лунав в його пам'яті, наче далека луна. Він вгамовував спрагу водою з струмків та джерел, перевіряючи її чистоту та прозорість, щоб не отруїтися, щоб зберегти своє життя, життя, яке стало для нього прокляттям. Він ночував під відкритим небом, загорнувшись у шкуру ведмедя, яку він зняв з одного з вбитих ворогів, - шкура була теплою та м'якою, і захищала його від холоду ночі, від дощу та вітру. Він спостерігав за зірками, що мерехтіли в нічному небі, наче діаманти, розсипані по чорному оксамиту, їхнє холодне світло падало на нього, наче нагадуючи про його самотність, про його відмінність від інших людей. Він намагався знайти в них відповіді на свої питання, намагався зрозуміти свою долю, своє призначення, чому він був обраний для цього прокляття, чому він мусить жити вічно, чому він не може померти, як усі інші. Він спостерігав за життям лісу, за тим, як тварини полюють та ховаються, як птахи співають свої пісні, як рослини тягнуться до сонця, він бачив в цьому житті красу та гармонію, але й жорстокість та боротьбу за виживання. Він вчився розуміти його мову, його закони, його таємниці, він вчився бути частиною цього світу, приймати його таким, який він є, світу, де життя і смерть йшли поруч, де кожен день був боротьбою за існування. Він відчував, як його зв'язок з природою міцніє, як він стає частиною цього давнього і мудрого світу, що існував задовго до появи людини, світу, що жив за своїми законами, світу, що був байдужим до людських страждань, до його власного болю.