Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Сам грізний-грізний. І привіз той начальник сувору бамагу від государя. Не з порожніми руками, значить, їхав. У бамазі ж тій було списане все, що пан робив кріпакам своїм. Государ ніби писав, що, мовляв, мені, цареві руському, звісно стало, як ти знущаєшся з християн, з мого народу. Не полагається так робити, а ти от робиш, ідеш супроти мене, свого володаря. Довго я мовчав, але вже терпець увірвався і через це наказую тобі: передати свій маєток через мого післанця в мою державу, тебе ж, дітей твоїх і жінку закувати в кайдани й заслати на острів Сахалін на довічну каторгу…

Як прочитав пан такий наказ, та так і впав до ніг начальника.

– Не губіть, – каже, – мене, дайте на білому світі ще пожити. Я виправлюся…

Начальник був невблаганний. Скільки пан не просив, нічого не допомагало.

Зажурився тоді пан так, що мало не плаче. А начальник тим часом ходить між кріпаками та розпитує в них, як їм живеться, що з ними пан їхній витворює. Кріпаки, почувши, що приїхали за них заступитися, все розповіли й просили на пана якоїсь управи. Діло було саме в жнива, кріпаки, зайняті польовими роботами, спішно панський хліб убирають, щоб не обсипався. Роблять як каторжні, ні віддиху, ні спочивку. І от начальник наказує покинути роботу й піти додому відпочивати. Пан на собі волосся рве, лютує, лається, а зробити нічого не може.

Поза очи він ладен його в ложці води втопити, у вічі ж старається бути лагідним, добрим і ласкавим.

І от почав пан думати, як би це свойому лихові запобігти, чим грізне начальство задобрити.

Улаштував пан багатий обід: понаварювали та понапікали всяких страв для дорогого гостя, що хватило б для цілої двірської челяді. Думав придобритися. Дістав для такого случаю дороге столітнє ще прадідівське вино, пшеничну горілку, настояну на дивних лісових корінцях, вишнівку та слив’янку. П’ють по чарці, закусують, а в цей час їм грає музика з кріпаків та співає хор дівчат. Любили пани гарно й солодко розважатися…

Коли випили добренько та закусили, пан і каже до начальника від царя:

– А чи не можна б так зробити, щоб мого маєтку не відбирати?

Думав, начальник п’яний і піддасться на просьбу.

– Ніяк не можна, – відказує начальник.

– А ви подумайте! – і суне в руки гроші.

Хабара, значить, хотів дати. Як не схватиться тоді начальник, як не закричить на нього.

– То ви мене за хабарника маєте? Як ви смієте! Зараз же донесу государю!..

Перелякався на смерть пан і давай просити:

– Ей, ваша величність, не губіте! Усе зроблю, що накажете, тільки не розоряйте мене.

Задумався начальник. Довго думав, ніби й справді шкода йому стало пана, а сам вигадував, що б таке зробити панові, як би його провчити.

– Добре, – каже начальник. – Маєток залишу вам, і государеві не донесу за ваш хабар для мене, але щоб я й государ ніколи більше не чули скарг на вас від кріпаків, бо тоді ще гірше буде.

– Даю слово, що не зобіжатиму більше кріпаків, – радо погоджується той.

– Але це не все, – знову каже начальник. – Маєток залишаю вам із такою умовою, що ваші ж кріпаки та вас же виб’ють різками на моїх очах. За таке добро не страшно й потерпіти…

Панові шкода було маєтку та страшно й совісно за себе. Довго думав, радився навіть із жінкою й нарешті погодився. Кажуть, пана тоді добре вишмагали лозиною. Того ж вечора начальник, мило попрощавшись із паном, поїхав. Другого дня пан, гуляючи по саду, побачив на одній доріжці такого написа:

«Отак сами себе дурні б’ють – я не начальник, а Шевченко». Пан остовпів од несподіванки. Як, його колишній кріпак та так над ним познущався!

Гукнув конюхів, лакеїв і дав наказа догнати самозванця. Кинулись вершники по дорогах, але Шевченко як крізь землю провалився. Так таки його тоді й не знайшли.

Дід Шепель відкашлявся й поправив під собою дрантя. Наївна леґенда розворушила його. Він зашарівся на виду й пожвавів.

– А то ще розказують про Тараса, як він уже тоді людей рівняв, – мовив дід Шепель після хвилинної мовчанки.

– Як це так рівняв? – перепитую я.

– Волю народові віщував. Одверто йому не можна було виступати, так він на хитрики пустився. Ось слухай-но, що я тобі розкажу, а тоді побачиш сам, який то чоловік був хитрий та справедливий. Кажуть, якось заїхав він у гості до пана в Зелену Діброву. Село таке тут недалечко, – пояснив дід. – Про цього пана народ говорив, що він теж був характерник і вмів одводити грім та блискавку якоюсь залізною паличкою. Шевченко не признався йому, хто він за один справді є, а назвався малярем і штукарем із Петербурху. Не можна було тоді йому признатися, бо пани його дуже ненавиділи за те, що за мужиків він ото дуже стояв, і скрізь шукали його. Так от… Пан Зеленодібровський дуже радо його прийняв, угостив добре, показав йому свій маєток та похвалився своїми достатками. Тарас слухав та на вус мотав. Другого дня ранком пан