Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Довго могли б вони стояти ото так, поглинуті одне одним, і ніхто не помітив би їхнього забуття, та до зали увійшов граф Монте-Крісто.

Як ми вже казали, була то чи штучна, чи природна зваба, та хоч де з’являвся граф Монте-Крісто, він завжди привертав до себе загальну увагу. Не його фрак, щоправда, бездоганного покрою, але простий і без орденів, не біла камізелька без гаптування, не штани, які обпинали його стрункі ноги, — не це привертало увагу. Матовий колір обличчя, хвиляста темна чуприна, спокійне і ясне обличчя, глибокий і сумовитий погляд, урешті разюче окреслені вуста, що так легко виражали зневагу, — ось що приковувало до графа всі погляди.

Були там і вродливіші чоловіки, та не було, сказати б, більш значущого, ніж ото він. Усе виказувало в нім глибокий розум і почуття, постійна робота думки надавала його рисам, поглядові й найбільш незначним жестам незрівнянної виразності та ясності.

Утім, наше паризьке товариство таке чудне, що, може, й не помітило б усього цього, якби тут не крилася якась таємниця, позолочена сяєвом незліченних скарбів.

Хоч як воно там було, під вогнем допитливих поглядів і градом побіжних привітань граф Монте-Крісто попрямував до пані де Морсер; зупинившись перед коминком, що потопав у квітах, вона бачила його в люстрі, що висіло навпроти дверей, і наготувалася його зустріти.

Тож вона обернулася до нього із силуваною усмішкою тієї миті, коли він шанобливо перед нею схилився.

Либонь, вона гадала, що граф Монте-Крісто заговорить до неї; він, певне, теж думав, що вона скаже йому щось; та обоє стояли мовчки, настільки, мабуть, негідними тієї миті здавалися їм якісь банальні слова. Отож, граф Монте-Крісто вклонився їй і попрямував до Альбера, що йшов йому назустріч із простягнутою рукою.

— Ви вже бачилися з пані де Морсер? — запитав Альбер.

— Я щойно мав за честь привітатися з нею, та ще не бачив вашого батька.

— Та онде він, бачите? Балакає про політику в невеликому гурті великих знаменитостей.

— Невже всі ці пани — знаменитості? — запитав граф Монте-Крісто. — Ти ба, а я й не знав! Чим же вони уславилися? Як вам відомо, знаменитості бувають різні.

— Один із них учений, он той, довготелесий і кощавий; він відкрив на околицях Рима особливий вид ящірки, у якої на один хребець більше, ніж у інших, і зробив ув Академії доповідь про це відкриття. Повідомлення це довго спростовували, та врешті гору взяв кощавий добродій. Хребець зняв неабияку бучу в ученому світі; довготелесий кощавий добродій був лише лицарем Почесного легіону, а тепер у нього офіцерський хрест.

 — Що ж, — сказав граф Монте-Крісто, — як на мене, цілком заслужена відзнака, то якщо він знайде ще один хребець, його можуть і командором учинити?

— Цілком можливо, — відказав Альбер.

— А оцей, що нап’яв на себе такий чудернацький синій фрак, гаптований зеленим, хто він?

— Він не сам вигадав так убратися: винна Республіка, бо, як відомо, у неї був прегарний художній смак, тож, прагнучи убрати академіків у мундир, доручила Давидові намалювати для них костюм.

— Ти ба, — сказав граф Монте-Крісто, — то цей пан — академік?

— Уже тиждень належить він до цього зібрання вчених мужів.

— А в чому ж полягає його заслуга, його фах?

— Фах? Здається, він заганяє кроликам голки в мозок, годує мареною курей і китовим вусом видовбує спинний мозок у псів.

— І тому він належить до Академії наук?

— Ні, до Французької академії.

— А до чого тут Французька академія?

— Зараз поясню вам. Кажуть...

— Що його досліди дуже посунули науку вперед?

— Ні, він дуже гарно пише.

— Це, певне, страшенно тішить самолюбство кроликів, яким він заганяє голки в мозок, курей, яким він фарбує кістки у червоне, і псів, у яких він видовбує спинний мозок.

Альбер зареготав.

— А отой? — запитав граф Монте-Крісто.

— Який?

— Третій відціля.

— Ага, у волошковому фраці?

— Авжеж.

— Це колега мого батька. Нещодавно він палко виступав проти того, щоб членам Палати перів присвоїли мундир. Його промова з цього приводу мала величезний успіх; він не ладнав із ліберальною пресою, та цей шляхетний протест проти намірів двору помирив його з нею. Кажуть, його призначать послом.

— А в чому полягають його права на перство?

— Він написав дві чи три комічні опери, має п’ять чи шість акцій газети «С’єкль» і п’ять чи шість років голосував за міністерство.

— Браво, віконте! — зареготав граф Монте-Крісто. — Ви чудовий чичероне, а тепер я попрошу вас про одну послугу.

— Яку?

— Ви не будете знайомити мене з цими гостями, а якщо вони захочуть познайомитися зі мною, то попередите мене.

Цієї миті граф Монте-Крісто відчув, як хтось торкнувся його руки; він обернувся й побачив Данґляра.

— Ох, це ви, бароне! — сказав він.

— Чому ви називаєте мене бароном? — запитав Данґляр. — Ви ж знаєте, що я не надаю значення моєму титулові. Не те, що ви, віконте: адже ви цінуєте його, еге?

— Авжеж, — відказав Альбер, — тому що якби я перестав бути віконтом, то став би нічим, тоді як ви можете вільно пожертвувати баронським титулом і все ж таки залишитеся мільйонером.

— Як на мене, це найліпший титул за Липневої монархії, — сказав Данґляр.

— Як на лихо, — сказав граф Монте-Крісто, — мільйонер — не довічне звання, як ото барон, пер Франції чи академік; доказом цього можуть бути франкфуртські мільйонери Франк і Пульман, які допіру зазнали банкрутства.

— Та невже? — пополотнів Данґляр.

— Авжеж, сьогодні ввечері мені привіз цю звістку кур’єр; у мене в їхньому банку лежав мільйон, та мене вчасно попередили, і я з місяць тому попросив його виплатити.

— А нехай йому всячина! — вигукнув Данґляр. — Вони переказали на мене векселів на двісті тисяч франків.

— Що ж, ви попереджені: їхній підпис коштує п’ять відсотків.

— Так, але запізніло це попередження, — сказав Данґляр. — Я вже зробив виплати за їхніми векселями.

— Що ж, — сказав граф Монте-Крісто, — ось іще двісті тисяч франків, що пішли за...

— Цитьте! — урвав його Данґляр. — Ні слова про це... надто у присутності молодого Кавальканті! — докинув банкір, підійшовши ближче до графа Монте-Крісто, а потім із усмішкою обернувся до юнака, що стояв неподалік.

Альбер відійшов від графа, щоб побалакати з матір’ю, Данґляр покинув його, щоб привітатися з молодим Кавальканті. Граф Монте-Крісто на хвилю лишився сам.

Тим часом духота ставала нестерпна.

Лакеї носили вітальнями повні таці фруктів і морозива.

Граф Монте-Крісто втер хусточкою чоло, що спливало потом, та відступив, коли повз нього несли тацю, і не взяв нічого з прохолодних напоїв.

Пані де Морсер ні на мить не втрачала графа Монте-Крісто з поля зору. Вона бачила, як повз нього несли тацю, до