Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Альбере, — сказала вона, — ти звернув увагу на одну річ?

— Яку саме?

— Граф жодного разу не прийняв запрошення на обід до твого батька.

— Так, але він приїхав до мене снідати, і той сніданок був його вступом у світське товариство.

— У тебе — це не те саме, що в графа де Морсера, — прошепотіла Мерседес, — а я стежу за ним відтоді, як він сюди увійшов.

— Та й що ж?

— Він досі ні до чого й не торкнувся.

— Граф дуже скромний у їжі.

Мерседес сумно всміхнулася.

— Підійди до нього і, коли нестимуть тацю, попроси його щось узяти.

— Навіщо це, мамо?

— Зроби мені таке задоволення, Альбере, — сказала Мерседес.

Ось повз них пронесли тацю; пані де Морсер бачила, як Альбер наполегливо пригощав графа, навіть узяв мисочку з морозивом і запропонував йому, але той уперто відмовлявся.

Альбер повернувся до матері; графиня була бліда мов полотно.

— Бач, — сказала вона, — він відмовився.

— Так, але чому це вас засмучує?

— Знаєш, Альбере, жінки — дивні створіння. Мені було б приємно, якби граф з’їв щось у нашому домі, бодай гранатове зернятко. Утім, може, йому не подобається французька їжа, у нього, може, якісь особ­ливі смаки.

— Та ні, в Італії він їв геть усе підряд; певне, він сьогодні нездужає.

— Крім того, — сказала графиня, — якщо він усеньке життя перевів у гарячих краях, то, може, не так потерпає від спеки, як оце ми?

— Ох, навряд: він скаржився на задуху і питав, чому ми не повідчиняли і віконниці, якщо вже відчинили вікна.

— Справді, — сказала Мерседес, — у мене є спосіб упевнитися, чи навмисне він від усього відмовляється.

І вона вийшла з вітальні.

За хвилю віконниці відчинилися; крізь кущі жасмину і ломиносу, що росли попід вікнами, можна було побачити всенький сад, осяяний ліхтариками, і накритий стіл під наметом.

Танцюристи і танцюристки, гравці й балакуни радісно загомоніли; їхні легені з утіхою вдихали свіже повітря, що широкими потоками ллялося у кімнату.

Тієї ж миті знову з’явилася Мерседес, іще блідіша, ніж передніше, та з тим рішучим виглядом, який у неї часом бував. Вона попрямувала простісінько до того гурту, що оточив її чоловіка.

 — Не тримайте тут наших гостей, пане графе, — сказала вона. — Якщо вони не грають у карти, то їм, либонь, приємніше буде подихати повітрям у саду, ніж душитися в кімнатах.

— Мосьпані, — сказав галантний старий генерал, який у 1809 році виспівував «Подамося у Сирію», — у сад ми самі не підемо.

— Добре, — сказала Мерседес, — тоді я подам вам приклад.

І, обернувшись до графа Монте-Крісто, сказала:

— Зробіть мені честь, пане графе, і запропонуйте мені руку.

Граф Монте-Крісто мало не похитнувся від тих простих слів; потім він пильно глянув на Мерседес. То була тільки мить, швидка, мов блискавка, та графині здалося, наче вона тривала вічність, так багато думок уклав граф Монте-Крісто в той погляд.

Він запропонував їй руку; вона сперлася на неї чи радше ледве торкнулася її своєю маленькою рукою, і вони попрямували в діл одними з камінних східців ґанку, облямованими рододендронами і камеліями.

Услід за ними, а також іншими східцями, із радісними вигуками подалося душ із двадцять, що хотіли погуляти садом.

XIV. Хліб і сіль

Пані де Морсер пройшла зі своїм супутником під зелені склепіння липової алеї, що провадила до оранжерей.

— У вітальні було надто гаряче, правда ж, пане графе? — запитала вона.

— Авжеж, пані, і добре, що ви звеліли відчинити всі двері й віконниці.

Промовляючи отак, граф Монте-Крісто помітив, що рука Мерседес тремтить.

— А вам не холодно в цій легенькій сукенці, із самим тільки газовим шаликом на плечах? — запитав він.

— Знаєте, куди я вас проваджу? — запитала вона, не відповівши на запитання.

— Ні, — відказав граф Монте-Крісто, — та, як бачите, я не опираюся.

— До оранжереї, он там, наприкінці тієї алеї.

Граф Монте-Крісто допитливо зиркнув на Мерседес, та вона мовчки прямувала далі, тож він теж мовчав.

Вони дійшли до оранжереї, де було повнісінько пречудових плодів, які на початку липня вже достигли в цій температурі, розрахованій на те, щоб замінити сонячне тепло, що так рідко буває у нас.

Графиня відпустила руку графа Монте-Крісто і, підійшовши до виноградного куща, зірвала гроно мускату.

— Візьміть, пане графе, — сказала вона з такою сумною усмішкою, що здавалося, в очах її зараз блиснуть сльози. — Знаю, наш французький виноград геть не порівняти з вашим сицилійським чи кіпрським, та ви, гадаю, будете поблажливі до нашого вбогого північного сонця.

Граф Монте-Крісто вклонився і відступив на крок.

— Ви відмовляєтеся від мого частування? — спитала Мерседес, і голос її затремтів.

— Мосьпані, — сказав граф Монте-Крісто, — уклінно перепрошую, але я ніколи не їм мускату.

Мерседес зітхнула і впустила гроно додолу.

На сусідній підпорі висів прегарний персик, що, як і виноградна лоза, виріс у штучному теплі оранжереї. Мерседес підійшла до того оксамитового плода і зірвала його.

— То візьміть цього персика, — сказала вона.

Та граф Монте-Крісто знову відмовився.

— Невже і цього не хочете! — сказала вона з таким відчаєм у голосі, наче гамувала ридання. — Ох і не щастить мені!

Запало мовчання; персик, як і виноград, упав на пісок.

— Знаєте, пане графе, — сказала нарешті Мерседес, благально дивлячись на графа Монте-Крісто, — є такий зворушливий арабський звичай: ті, що скуштували хліба й солі під тим самим дахом, навіки стають друзями.

— Я знаю це, мосьпані, — відказав граф Монте-Крісто, — але ми у Франції, а не в Аравії, а у Франції не існує вічної дружби, так само як і звичаю ділити хліб і сіль.

— Та все ж таки, — сказала графиня, затремтівши і глянувши простісінько в очі графові Монте-Крісто, а потім конвульсивно вхопила обіруч його долоню, — ми все-таки друзі, правда ж?

Усенька кров прилляла до графового серця, він зблід мов смерть, потім кров кинулася йому в обличчя і на декілька секунд затьмарила його зір імлою, як ото буває з людиною, коли її щось засліпило.

— Авжеж, мосьпані, — відказав він, — чом би нам не бути друзями?

Цей тон був такий далекий від того, якого хотілося Мерседес, що вона одвернулася, зітхнувши так, наче застогнала.

— Дякую вам, — сказала вона.

І пішла вперед.

Вони обійшли всенький сад, не сказавши одне одному ні слова.

— Пане графе, — почала раптом Мерседес, коли вони вже хвилин із десять ото так гуляли, — чи правда, що ви багато бачили, багато мандрували, багато страждали?

— Так, пані, я чимало натерпівся, — відказав граф Монте-Крісто.

— А тепер ви щасливі?

— Авжеж, — відказав він, — ніхто ж бо не чув, щоб я скаржився.

— І ваше теперішнє щастя пом’якшує вашу душу?

— Моє теперішнє щастя дорівнює моєму давнішому лихові.

— Ви не одружені?

— Одружений? — здригнувшись, перепитав граф Монте-Крісто. — Хто вам таке сказав?

— Та ніхто не казав, але вас декілька разів бачили в Опері