Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Завдяки цьому він уперше після отейського обіду більш чи менш спокійно спав уночі.

XIII. Літній бал

Стояли найспекотніші липневі дні, коли у звичному плині часу настала своєю чергою та субота, на яку був призначений Морсерів бал.

Була десята година вечора; могутні дерева графського саду чітко вимальовувалися на тлі неба, яким, відкриваючи помережану зорями блакить, пливли останні хмари, залишки нещодавньої грози.

Із зали долішнього поверху долинали звуки музики і вигуки пар, що кружляли у вихорі вальсу, а крізь ґратчасті віконниці промикалися яскраві пучки світла.

У саду поралися з десяток лакеїв, яким господиня дому, заспокоївшись від того, що погода дедалі поліпшувалася, допіру звеліла накрити там стіл на вечерю.

Досі було незрозуміло, подавати вечерю в їдальні чи під великим наметом на моріжку. Гарне блакитне небо, геть помережане зірками, схилило її зробити це надворі.

У садових алеях, за італійським звичаєм, запалювали барвисті ліхтарики, а накритий до вечері стіл прибирали квіттям і свічками, як водиться в тих країнах, де бодай трохи знаються на розкоші стола — на тому виді розкоші, що у готовому вигляді трапляється найрідше, ніж усі інші.

Тієї хвилі, як графиня де Морсер, видавши останні розпорядження, знову повернулася до віталень, кімнати почали наповнюватися гостями. Привабило їх туди не так високе графове становище, як чарівна гостинність графині; усі заздалегідь були певні, що завдяки пречудовому смакові Мерседес на тому балу буде чималенько такого, про що можна буде потім розповідати, та й навіть наслідувати його при нагоді.

Пані Данґляр, яку страшенно занепокоїли події, що їх ми змалювали передніше, не знала, чи їхати їй до пані Морсер, проте уранці її ридван зустрівся з повозом пана де Вільфора. Вільфор подав знак, ридвани підкотили один до одного, і, нахилившись до вікна, королівський прокурор запитав:

— Ви будете в пані де Морсер?

— Ні, — відказала пані Данґляр, — я недобре почуваюся.

— Дарма, — сказав Вільфор, кинувши на неї значущий погляд, — було б дуже важливо, якби вас там побачили.

— Правда? — запитала баронеса.

— Я певен цього.

— Тоді я буду.

І ридвани поїхали кожен своїм шляхом. Отож, пані Данґляр прийшла на той бал, сяючи не лише своєю природною красою, а й розкішним убранням; вона увійшла тієї самісінької миті, коли Мерседес заходила протилежними дверми.

Графиня послала Альбера назустріч пані Данґляр. Він підійшов до баронеси, зробив щодо її вбрання декілька цілком заслужених компліментів і запропонував їй руку, щоб одпровадити туди, куди їй захочеться.

При цьому Альбер шукав когось поглядом.

— Ви шукаєте мою доньку?  — всміхнулася баронеса.

— Як по правді, то так, — відказав Альбер, — Невже ви такі були недобрі, що не привезли її із собою?

— Заспокойтеся, вона зустріла панну де Вільфор і пішла з нею; бачите, он вони ідуть услід за нами, обидві в білих сукнях, одна з букетом камелій, а інша з букетом незабудок; та скажіть, будь ласка...

— Ви теж когось шукаєте? — усміхнувся Альбер.

— Хіба ви не чекаєте графа Монте-Крісто?

— Сімнадцять! — відказав Альбер.

— Що це означає?

— А це означає, — засміявся віконт, — що ви сімнадцята ставите мені це запитання. Щастить графові! Його можна привітати.

— А ви всім відповідаєте, як оце мені?

— Ох, перепрошую, я ж так і не відповів вам. Не турбуйтеся, пані: цей модний чоловік буде у нас, він ушановує нас цією честю.

— А ви були вчора в Опері?

— Ні.

— А він там був.

— Ти ба! І цей ексцентричний чолов’яга знову втнув щось оригінальне?

— Хіба може він без цього? Ельслер танцювала в «Кульгавому бісові», і албанська князівна була од неї просто-таки в захваті. Після качучі[61] граф причепив до букета прегарного персня і кинув його танцівниці, а вона, на знак подяки, з’явилася з його перснем у третьому акті. А його албанська князівна теж прибуде?

— Ні, вам доведеться відмовитися від задоволення бачити її, бо її становище у графовому домі не зовсім зрозуміле.

— Знаєте, покиньте мене тут і підіть привітайтеся з пані де Вільфор, — сказала баронеса. — Бачу, вона вмирає від бажання побалакати з вами.

Альбер уклонився пані Данґляр і попрямував до пані де Вільфор, що вже заздалегідь приготувалася заговорити до нього.

— Закладаюся, — сказав Альбер, — я знаю, що ви мені скажете.

— Правда?

— Якщо я відгадаю, то ви зізнаєтеся?

— Так.

— Слово честі?

— Слово честі.

— Ви хочете запитати мене, чи тут граф Монте-Крісто або чи приїде він.

— Нітрохи. Зараз мене цікавить не він. Я хотіла запитати, чи нема у вас звісток від Франца.

— Авжеж, учора я отримав од нього листа.

— І що він вам пише?

— Що виїздить одночасно з листом.

— Чудово. А тепер про графа.

— Граф Монте-Крісто приїде, не турбуйтеся.

— Ви знаєте, що звати його не лише Монте-Крісто?

— Ні, цього я не знав.

— Монте-Крісто — це назва острова, а в нього є ще й прізвище.

— Я ніколи не чув його.

— Значить, я ліпше поінформована, ніж ви: його звати Дзакконе.

— Може, і так.

— Він мальтієць.

— Теж можливо.

— Син судновласника.

— Знаєте, вам треба розповісти про це вголос, ви зазнали б величезного успіху.

— Він служив ув Індії, розробляє срібні копальні в Тессалії і прибув до Парижа, щоб відкрити в Отеї заклад мінеральних вод.

— Ти ба, це новини! — сказав Морсер. — Ви дозволите мені їх повторити?

— Авжеж, тільки потроху, не всі гамузом, і не кажіть, що чули їх від мене.

— Чому?

— Бо це майже підслуханий секрет.

— Чий?

— Поліційний.

— То про це балакали...

— Авжеж, учора ввечері у префекта. Ви ж розумієте, Париж був схвильований цієї небаченою розкішшю, то поліція навела довідки.

— Атож! Бракує тільки, щоб графа заарештували за бродяжництво, із огляду на те, що він такий багатий.

— Як по правді, таке могло статися, якби відомості не виявилися такі сприятливі.

— Сердешний граф! А він знає, яка небезпека йому загрожувала?

— Навряд.

— То треба попередити його. Я скажу йому, щойно він приїде.

Тієї миті до них підійшов гарний чорнявий молодик зі жвавим поглядом і шанобливо вклонився пані де Вільфор.

Альбер простягнув йому руку.

— Пані, — сказав Альбер, — маю за честь представити вам Максимільяна Морреля, капітана спагі, одного з наших звитяжних, а головне, хоробрих офіцерів.

— Я вже мала задоволення познайомитися з паном Моррелем в Отеї, у графа Монте-Крісто, — відказала пані де Вільфор, одвертаючись із помітним холодом.

Та відповідь, надто ж її тон, змусили стиснутися серце бідолашного Морреля; та його очікувала винагорода: обернувшись, він побачив у дверях дівчину в білій сукні; її широко розплющені очі, що буцім нічого й не виявляли, були спрямовані на нього; вона поволі притуляла до вуст букет незабудок.

Моррель зрозумів те вітання і, з таким самим виразом в очах, притулив до вуст хусточку; й обидві