Читати книгу - "Суперниця , Ірина Романенко"

Я крутилася у ліжку і не могла заснути. Не могла зрозуміти що відчуваю до Яра. Він буває таким різним. З одного боку грубий, пихатий бабій, а з іншої… Той до кого мене тягне, той від кого внизу живота починає приємно тягнути, а в грудях пришвидшується серцебиття. Чи варто йти на такий рішучий крок і зближуватися з ним?

Так і не заснувши я вирішила вийти на вулицю. Сонце вже майже вийшло і холодний вітер раптом окутав мене.

Я глибоко вдихнула і прикривши очі почала думати про Яра. Згадувала, як він бився зі мною на рингу, як погрожував вбити мене, як провідував мене в палаті, як заплатив за операцію, як був готовий забрати мене до себе, як понісся до мене коли дізнався, що Макар напав на мене і як… Цілував мене. Так ніжно й водночас грубо й настирливо.

- Замерзнути не боїшся?

Я здригнулася. Відкривши очі, я побачила перед собою Михайла.

- Привіт. Як ти дізнався де я живу?

- Я прийшов просити вибачення за той випадок у клубі. Я дійсно не хотів, щоб так сталося.

Проігнорувавши моє питання він зняв з себе куртку і накинув на мене.

- Нічого страшного.

- Той чоловік, що тебе забрав. Ви знайомі?

- Ти про Ярослава?

- Не знаю його імені.

- Ярослав мій друг.

- Точно друг? Просто друзі так себе не поводять зазвичай.

- Ти про що?

- Він перш за все висмикнув тебе з моїх рук. Обдивився і притиснув до себе.

- Він просто… Піклується про мене.

- Ти щось відчуваєш до нього?

- Ні. Тобто… Не знаю. Я заплуталась.

Зітхнувши я потерла обличчя руками наче все це було просто поганим сном і я зараз прокинусь, але ні. Ось вона жорстока реальність.

- А він?

- Що?

- Він відчуває щось до тебе?

- Напевно ні. Я б хотіла що ні. Я не його рівня. Він повинен знайти когось кращого.

- Чому ти так про себе кажеш?? Ти що якась собачка?

Я лише хмикнула у відповідь.

- Знаєш, нас в дитячому будинку так і називали.

- Точно. Та вихователька! Не пам’ятаю як її звали.

- Нас завжди принижували поки я не записалася на боротьбу.

Він дзвінко засміявся.

- Я пам’ятаю, як не хотів розходитись коли нас вже виселяли звідти.

- Так! Ми ще подарували одне одному кільця.

- Точно. Моє завжди зі мною.

Він показав свій великий палець правої руки на якому красувалося кільце.

У відповідь я показала той самий палець, але на лівій руці.

- Ми з тобою як інь-ян.

- На те ми й друзі.

Ми стояли так разом і раптом на очі накотили сльози.

- Принцеса! Ти чого плачеш??

- Я просто… Так скучила. За тобою, за нашим дитинством.

- Я теж скучив за тобою.

Ми обійнялися і мені здалося, що я бачу Ярослава. Кліпнувши пару раз, нікого на тому ж місці не виявилося. Ну от! Він мені тепер ще й ввижається.

*Ярослав*

Я поводився як дурень. Наговорив зайвого. Вона мала повне право мене відштовхнути. То чому я так злюся? Треба поїхати й перепросити. Але не буду будити її зараз. Краще вранці.

Під’їхавши до будинку я залишив машину неподалік. Та чомусь не міг зайти. Просто стояв, як вкопаний і на щось чекав. Мабуть, на диво. Простоявши так годину, а може й більше я зітхнув і розвернувся до машини, як раптом двері під’їзду грюкнули. Кинувши туди погляд я раптом завмер. На сходах стояла Емілія. Як тільки я зірвався на ходу мене обдало жаром. Я побачив біля неї того самого Михайла. Це точно був він. Що вони роблять? Чому він накидає на неї свою куртку?!

Від злості я зціпив зуби, все всередині мене палало. Та я не міг просто підійти й вдарити його. Я більше не хочу її лякати, хочу заслужити її довіру. Та емоції брали гору. Підійшовши ближче, але не так близько щоб вони мене побачили я раптом помітив що вони показують один одному кільця.

- Точно. Моє завжди зі мною.

Я чув лише уривки їх фраз, але мене так трусило від… Ревнощів?

Чому я ревну її? Спочатку це був лише спортивний інтерес, а тепер? Що змінилося тепер? Я поринув у думки як раптом побачив що вона дивиться на мене. Чорт! Вона не повинна мене бачити. Сховавшись за будинок я пішов до машини. Ні. Цього не може бути. Я не міг закохатися. Це якась маячня.

- Алло? Максиме? Треба розвіятися.

- Завжди до твоїх послуг друже.

Приїхавши до його клубу я потер очі та одразу випив чарку.

- Докотився. Вже посеред білого дня пиячиш.

- Стули пельку.

- Що сталося? Останній раз я тебе таким бачив, коли ти бій програв.

- Тут дещо гірше.

- Що?
- Є одна дівка…

У відповідь я почув смішок.

- Тільки не кажи що тебе якась дівка відкинула.

Я серйозно глянув на нього і посмішка спала з його обличчя.

- Ти серйозно?? Та всі дівки тільки кидаються на таких як ти. Гарний та ще й при грошах!

- Дивно, але їй все одно на це.

- І хто ж вона?

- Пам’ятаєш на рингу мене завалила дівчина.

- Чорт! Та сама?! Та, якій ти ще погрожував?

- Так…

- Це було так тупо.

- Вона зачепила моє ЕГО.

- Після такого ти хочеш, щоб вона звернула на тебе увагу?

- Не знаю. З однієї сторони я хочу її, а з іншої їй буде краще, якщо вона знайде іншого хлопця. Спокійного.

- Спочатку треба зрозуміти те, що ти відчуваєш до неї. Розкажи детальніше.

- Ну, складно сказати.

- Опиши відчуття, коли ти бачиш її.

Я вирішив використати свою ж методику. Закривши очі, я почав згадувати її. Її ангельське, миле обличчя, великі очі. Пухкі губи, солодкі наче мед. Фігуру, кожний вигин її тіла. Міцні м’язи, які не робили її жорсткішою, а навпаки. Це була наче особливість. Родзинка.

Вогняний характер. Довгий язичок.

- Зрозуміло все. Ти зацікавлений в ній. Навряд це можна назвати коханням, але вона точно зацікавила тебе.

Він мав рацію. Ця дівка точно зацікавила мене.

- А біля неї крутяться інші хлопці?