Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

– Вікторія! Торі! - здригаюсь, неприємний холодок по спині пробігає.

Крик лунає із шикарного дорогого автомобіля. Я його ще, коли виходила з ринку, помітила.

- Припини мене ігнорувати! – хрипкий голос водія, ніби батогом по оголених нервах проходить.

Краєм ока помічаю, що машина зі мною зрівнялася.

Чого я така перелякана? Кличе він невідому Торі. Мені яка різниця?

Чомусь страшно. Лякає мене цей водій, наче саме мене переслідує.

Це центральна вулиця. Тут багатолюдно. На дворі день. Причин для паніки немає. А мені груди ніби кігтями хтось дряпає. Все ж таки прискорюю крок. В руках важкі пакети, сьогодні господар багато фруктів списав, і я першою дісталася до ящиків. Такі персики вичепила, диво! А виноград, яблука, лимони, груші, хай не першої свіжості. Обріжу де-не-де і смакота. Ще й зарплату сьогодні дали, у сусідки на ринку по знижці продуктів накупила.

Невгамовний чоловік у машині починає оглушливо сигналити. У мене мимоволі прискорення вмикається. Майже біжу. У провулок завертаю. Це ж треба накрутити себе на рівному місці!

Тільки-но встигла видихнути, що все позаду, як автомобіль з'являється в провулку, на тротуар виїжджає, перегороджуючи мені шлях. З нього вистрибує чоловік у темній футболці та світлих джинсах. І на мене загрозливо насувається. Хижака нагадує, готовий розірвати. В темно-карих очах звіриний блиск, рельєфні м'язи перекочуються під шкірою. Від нього віє небезпекою. У роті миттєво пересихає.

- Ось і зустрілися, Торі! - хапає мене за руку. Пакет випадає і мої персики котяться асфальтом.

- Ви помилилися, - від страху язик заплітається. - Я Олена.

- Серйозно? – чорні очі пропалюють у мені дірку. Він дивиться з якимсь сказом, жадібністю, вдивляється в моє обличчя, вивчає. Мені нема чим дихати.

– Абсолютно, – намагаюся говорити впевнено. Не можна показувати хижакові свій страх.

На вигляд йому за тридцять, чорне блискуче волосся, прямий ніс, високі вилиці, губи чітко окреслені, не красень, але є якийсь магнетизм, що не дає відвести погляд.

- Це все того варте? – його лють відчутна фізично. - Припини ламати комедію.

- Чоловік, відчепіться від мене! – у паніці висмикую руку. – Хто ви взагалі такий?

Що цьому шаленому звірові від мене треба? Він переплутав мене з кимось. Це очевидно. Але як тепер від нього втекти?

– Я твій чоловік, – до болю стискає моє плече. Через тканину куртки відчуваю його пальці. Сталева хватка мені не вибратися.

Сенс сказаного доходить не відразу. Повільно пробирається крізь пелену страху.

- Що за нісенітниця! - фиркаю. Липкий жах розповзається у грудях. Я його боюся. Він небезпечний. Маніяк! Чудовисько!

Не заздрю ​​я його дружині. Але як довести божевільному, що я не вона?

- Яка ж ти погань, інсценувати свою загибель! Кинути мене, це ще можна зрозуміти, але лишити рідного сина! - гарчить мені в обличчя.

Оце припливли. І як на це реагувати? Я би розсміялася йому в обличчя, якби не було так страшно. Ситуація до ідіотизму комічна і при цьому дуже небезпечна. Він же неадекват, я не знаю, на що здатний. Може, закричати? А якщо шию мені зверне? Або в свою машину заштовхає. Як на зло, у провулку ні душі.

- У мене чудова сім'я, чоловік та дитина. А я вас бачу вперше, - кричу, голос зривається.

Може, так вдасться до нього достукатися? Сказати правду. І треба заспокоїтись, не можна його провокувати. Він же псих! Але дивно, чим довше дивлюся в його обличчя, тим більше воно мені здається знайомим. Наче я вже десь бачила ці хижі риси.

Ні. Дурниці. Як кажуть, у страху очі великі. А тут він із цими безглуздими розповідями про дружину та покинуту дитину. А раптом він від горя... того... з глузду з'їхав. На мить стало його шкода.

- Уже хахаля собі завела? Чергового дурня охмурила? - він все не вгамовується. Між чорними бровами проляглає складка, погляд паралізує.

- Я вам ще раз повторюю, - намагаюся говорити спокійно, агресія його ще більше виведе. - Ви знаєте. Я з чоловіком знайома багато років. Він єдиний мужчина у моєму житті.

Хижак смикається так, ніби я йому ляпас дала. Очі чорніють, в них стільки болю, гніву, що страх новою хвилею накриває. У скронях кров стукає, голова кругом.

- Думала, обличчя нове собі зліпила, і я не впізнаю? – губи спотворює болісний оскал. – Подерті ганчірки, замість нормальних речей. У глушині сховалася. Торі, я тебе із заплющеними очима в пеклі за запахом знайду!

А ось це вже мене зачепило. Сам того не знаючи, на хвору мозоль настав. Грошова яма у нашій родині через мене. Тільки моя провина, що ми залишилися без нормальної квартири і досі розплачуємось із боргами.

- Те, що у вас лихо, не дає вам права сипати образами! Не всі мають можливість смітити грошима! - сльози виступають на очах.

Цей псих якимось незбагненним чином тисне на болючі точки. Зачіпає особисте, мої переживання. Наче його біль довкола поширюється, як заразна хвороба.

- Торі, хірургам очі не переробити, твій зелений вир, назавжди отрутою під шкіру в'ївся. Жива, - мотає головою, стискає щелепи, так що жовна ходуном ходять, - Скільки років… а я ж повірив, оплакував тебе брехливу погань.

- Мені шкода, що у мене такі самі очі, як у вашої дружини. Але я маю доньку. Їй чотири роки. Я не ваша дружина, почуйте ви мене нарешті! - схлипую, шморгаю носом.

Незнайомець схиляє голову набік. Мовчить, про щось задумався. Невже доходить! А потім різко мене лапами хапає, сумка з рук випадає. Наближає своє обличчя до мого, так що губи практично стикаються. Його запах… щось коле в грудях, віддалено знайоме. Дорогі парфуми і чисто чоловічий запах шкіри з нотками мускусу та особливим гіркуватим ароматом.

- Андрій син твій, - каже оманливо тихо, м'яко, - Не сниться ночами? Не сумуєш? Чи не згадуєш?