read-books.club » Жіночий роман » Покохай мене, Стефанія Лін 📚 - Українською

Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

67
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Покохай мене" автора Стефанія Лін. Жанр книги: Жіночий роман. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Покохай мене, Стефанія Лін» була написана автором - Стефанія Лін, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Жіночий роман".
Поділитися книгою "Покохай мене, Стефанія Лін" в соціальних мережах: 
Він попереджав — розтопче те, що від мене зостанеться. Я не вірила. Дарма… Марк Данте не з тих, хто бреше. Він завжди каже жорстоку правду, щоправда, тоді, коли йому вигідно. — Ти сама винна. — Він дивиться так глибоко, що відчуваєш як кров'яні тільця мчать судинами. — Ти привела нас обох до цього. — Хіба? — шепочу в його губи. Марк всміхається. Немає нічого доброго у вигині губ. О ні, він демонструє силу, владу, вплив. Він контролює ситуацію, адже саме я стою затиснута між стіною і його тілом, повністю безпорадна. — Попереджаю востаннє — можу не зупинитися. Данте цілує і світ в одну мить стає іншим. Все тепер належить йому. Та чи впораюся я? Чи зможу зберегти хоча б уламки?...

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 59
Перейти на сторінку:
Глава 1

— Отже, сьогодні буде результат ДНК? — Настя дивиться широко розкритими очима. 

Ми сидимо у крамниці. Пташеня блукає поміж стелажів шукаючи щось цікаве, або просто не бажаючи нам заважати. Він для себе все вирішив ще дев'ять днів тому, коли розповіла припущення Данте — брати руйнують моє життя цеглинка за цеглинкою, а я лише радію. 

Скошую погляд на Марину. Стоїть за стійкою, як завжди, незадоволена. Нам каву відмовилася робити, тому заварила її я. Все одно роботи сьогодні немає. Погодка така, що з дому зайвий раз ніхто не виходить, попри те, що вихідний. 

— Уяви, якщо ви реально брат і сестра? — подруга  ламає шоколадне печиво й зосереджено жує. — Це все змінює. Все.

Зітхаю. Не знаю, що казати. Моє життя й так не тішить, а тепер? Виявляється, Марк приїхав до нас аби правду дізнатися, підтвердити, чи справді я та сама дівчинка, від якої в минулому відмовилася рідна мати. Місцина сподобалася, забажав будувати тут бізнес, що успішно вдається, і саме тому штурмував нас з дідусем. Крамниця була лише приводом зачепитися, бути ближче до мене, мати доступ якого не мав. 

Після того ранку у будинку Маріна Данте відвіз додому. До вечора я мучилася, не знала чи казати дідусеві, а коли стемніло, здалася. Лев Профирович зізнався, що це правда — я не кровна онука. Тому й припинив противитися нападкам Марка, — після розмови на кухні, — адже той розповів справжню причину, сказав, що у мене може бути краще життя. Як дідусь міг відмовити в той час, як давно відмови мамі? Йому байдуже, що я не рідна йому, любить по-справжньому. 

Майже двадцять років тому мама принесла мене додому, вся заплакана, бабуся з дідусем були шоковані. В той час вона вже мала тривалі стосунки з батьком, чи тим, кого я звикла ним називати. Була вагітна. Щоправда, вагітність зірвалася на останніх днях строку, про це знали дідусь з бабусею. Мама дуже страждала, лежала в лікарні, — на той час  вона ще працювала, — й не знала, що робити. Втрата немовляти вдарила по ній. Гадала, що матиме донечку про яку мріяла, а життя забрало її. Батько лютував. Звинувачував маму. А потім, через брак палат, до мами підселили молоду, незнайому жінку, вона тільки народила, але планувала відмовитися від дівчинки. Дідусь сказав, що не знає подробиць, мама мовчала всі роки, та в результаті вона прийшла зі мною на руках. Лебідь не прийняв, бо не рідна. Більше ніхто про це не знав. Сім'я Іскри заприсягнулись мовчати, щоб ніхто в місті не ображав та не знущався. Тож всі мої дев'ятнадцять років правда ретельно замовчувалася, і якби не Данте, можливо я б ніколи не дізналася, що чужа. 

Тепер же зосталося дізнатися ще одну правду — чи справді ми з Маріаном брат та сестра? Впродовж останніх днів я відмовлялася думати стосовно наших родинних зв'язків. Адже, якщо це правда, то зрозуміло чому поруч з ним я почувалася так, ніби вдома, а сам хлопець прив'язався, ніби ми споріднені душі. Бо так і є. Втім, є інша сторона медалі, якщо ми все ж чужі, то хто мої батьки насправді? І, найголовніше, чи поїде Данте, зрозумівши, що копав не у тому напрямку? 

— Ви ж не спали, правда? — Настя ніяк не заспокоїться.

— Ні, — буркаю, спостерігаючи за Павлом. 

— Це добре. Бо інцест…

— Настю! — зупиняю її. — Краще розкажи стосовно Демиденко.

Подруга хмурніє.

— Викручується, гад. Пан Данте дуже допомагає, але адвокат того покидька постійно скидає провину на мене. 

Сумно дивлюся на неї.

— Не думаю, що Данте програє. Навіть якщо зараз рішення суду буде не на твою користь, то можна подати апеляцію.

Дівчина продовжує жувати печиво, запиває кавою і з повним ротом каже:

— Я хочу, щоб він сів. Хочу, щоб його покарали! 

Усміхаюся. Тішить, що вона відійшла від посягань на тіло. Пташеня робить усе, аби вона почувалася добре. Я радію за подругу. Радію, що її є кому рятувати. Вона намагалася дати ті самі відчуття, що Пташеня їй, — мені. Я одразу відмовилася. Простіше не думати про власне, забруднене тіло. Так легше жити. Просто не думати. Це втеча від самої себе, і події штовхають не повертатися в минуле, тож я радію цьому. Краще хвилюватися чи брат мені Маріан, ніж думати, що я зіпсована. 

— Так і буде. — кажу.

Пташеня кладе на стіл важку книгу. Сідає між нами й починає:

— Я знайшов історію про  старі обряди. Хочу пану Данте запропонувати провести свята у комплексах відповідно нашим віруванням. Точніше, наших пращурів.

Ми з Настею реагуємо однаково — дивимося ошелешено.

— Що? — Павло хмикає. — Це мій спосіб віддячити.

Киваю. Розумію його. Грошима Данте не подякуєш, та він і не взяв би, лише б в обличчя посміявся. А чимось подібним вразити його простіше, тим паче Марк любить щось цікаве. 

— Думаю, ідея класна. Він оцінить. 

Ми сидимо ще близько години. Я не можу припинити дивитися на екран телефона. Данте знову заплатив понаднормово, тож нарешті придбала новий телефон. Старий, яким користувалася замість загубленого, викинула. Він ледве дихав, й так чудово, що зміг ще попрацювати. 

Нарешті дзвінок від Яни. Помічниця просить прийти в офіс, тож миттю зриваюся з місця. Прощаюся з друзями. Настя кричить у спину, щоб розповіла потім усе, ігноруючи зацікавленість Марини. 

Вибігши під мокрий сніг розкриваю парасольку. Йти недовго, можна було б насолодитися, якби погода не намагалася змусити тебе злітати при кожному кроці. Ледве не біжу. Серце гупає, я боюся. Боюся, що мій страх підтвердиться, виявиться, що ми з Маріаном не рідні. Не знаю чому підсвідомо хочу бути частинкою його сім'ї. Мабуть, так легше. Врешті, я знаю його. Є Данте, у якого можна знайти відповіді. Якщо ж ми все-таки чужі, то мені ні з чого почати. Залишиться тільки думати про минуле й розуміти, що мама забрала правду в могилу. 

Діставшись офісу струшую мокрий сніг. Парасолька не врятувала. Забігаю всередину. Яна зустрічає, проводить до кабінету, поглядаючи на обличчя. У відбитті однієї зі стін бачу власні рожеві щоки й червоний кінчик носа. Поки бігла, замерзла. Але мені плювати. Ніколи красунею не була, то який сенс хвилюватися через це зараз? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покохай мене, Стефанія Лін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Покохай мене, Стефанія Лін"