Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Людська злість меж не має, — сказав Вільфор, — вона безмежніша, ніж милосердя Господнє. Звернули ви увагу на очі цього чоловіка, коли він розмовляв із нами?

— Ні.

— А ви бодай колись дивилися на нього уважно?

— Авжеж. Він дуже дивний чоловік, та й годі. Одне мене вразило: за тим вишуканим обідом, яким він пригощав нас, він і не доторкнувся ні до чого, жодної страви не скуштував.

— Так, так, — сказав Вільфор, — я теж це помітив. Якби я тоді знав те, що знаю тепер, то теж ні до чого й не доторкнувся б, тому що думав би, що він хоче нас отруїти.

— І, як бачите, помилилися б.

— Так, звісно; та повірте, у цього чоловіка інші плани. Ось чому я хотів побачити вас і побалакати з вами, ось чому я хотів застерегти вас від усіх, а головне, від нього. Скажіть, — провадив Вільфор, ще уважніше, ніж передніше, дивлячись на баронесу, — ви нікому не розповідали про наш зв’язок?

— Ніколи й нікому.

— Перепрошую за мою наполегливість, — м’яко провадив Вільфор, — як я кажу «нікому», то це означає нікому на світі, розумієте?

— Авжеж, добре я розумію, — спаленівши, сказала баронеса, — ніколи, присягаюся вам!

— У вас нема звички записувати вечорами те, що сталося за день? Ви не ведете щоденника?

— Ні. Моє життя як вихор, я й сама його не пам’ятаю.

— А уві сні ви не розмовляєте?

— Я сплю мов дитина. Хіба ви не пам’ятаєте?

Баронеса знову спаленіла, а Вільфорове лице вкрилося смертельною блідістю.

— Авжеж, правда, — ледве чутно промовив він.

— А далі що? — запитала баронеса.

— Далі? Я знаю, що мені вдіяти, — відказав Вільфор. — За тиждень чи й раніш я знатиму, хто такий цей граф Монте-Крісто, звідки він тут узявся, куди прямує і чому розповідає нам про немовлят, яких викопують у нього в саду.

Вільфор виголосив ті слова таким тоном, що граф здригнувся б, якби міг їх почути.

Потім він потиснув долоню, яку неохоче подала йому баронеса, і шанобливо провів її до дверей.

Пані Данґляр узяла інший фіакр, дісталася до пасажу і на тім боці знайшла свій ридван і свого візника, що дрімав на козлах, очікуючи свою пані.

XI. Запрошення

Того ж дня, десь о тій порі, коли пані Данґляр була на змальованому нами прийнятті в кабінеті королівського прокурора, на вулиці Ельдер з’явилася дорожня коляса, яка вкотилася у браму будинку номер 27 і зупинилася у дворі.

Дверцята коляси відчинилися, і з неї вийшла пані де Морсер, що спиралася на синову руку.

Альбер одпровадив матір до покоїв, відразу ж звелів приготувати йому ванну, а потім коней, і, вийшовши від камердинера, звелів одвезти себе на Єлисейські Поля, до графа Монте-Крісто.

Граф зустрів його своєю звичною усмішкою. Дивна річ: неможливо було бодай трохи промкнутися в серце чи в розум того чоловіка. Кожен, хто намагався, якщо можна так висловитися, силоміць увійти в його душу, натрапляв на нездоланну стіну.

Морсер кинувся було до нього з відкритими обіймами, та, угледівши його, несамохіть опустив руки і, попри привітну графову усмішку, зважився тільки долоню йому потиснути.

Зі свого боку, граф Монте-Крісто, як водилося, тільки доторкнувся до його долоні, але не потис її.

— Ось і я, любий графе, — сказав Альбер.

— Ласкаво прошу.

— Я прибув лише годину тому.

— Із Дьєппа?

— Ні, з Трепора.

— А, і справді.

— І передовсім заглянув до вас.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказав граф Монте-Крісто таким байдужним тоном, як вимовив би й іншу якусь фразу.

— А що тут нового?

— Що нового? Ви питаєте це в мене, приїжджого?

— Ви мене не зрозуміли; я хотів запитати, чи зробили ви щось для мене?

— А ви щось доручали мені? — запитав граф Монте-Крісто, удавши занепокоєння.

— Ох, не вдавайте байдужого, — мовив Альбер. — Кажуть, існує симпатичний зв’язок, що діє на відстані, тож у Трепорі я відчув ото такий електричний струм; може, ви нічого й не зробили для мене, та принаймні про мене думали.

— Таке може бути, — відказав граф Монте-Крісто. — Я і справді думав про вас, проте магнетичний струм, що я його пропускав, діяв, зізнаюся, всупереч моїй волі.

— Та невже? Розкажіть, як це воно сталося.

— А просто. У мене обідав Данґляр.

— Знаю я це, адже ми з матір’ю для того й поїхали, щоб уникнути зустрічі з ним.

— Але він обідав у товаристві Андреа Кавальканті.

— Вашого італійського князя?

— Не треба перебільшувати. Андреа називає себе лише віконтом.

— Називає себе?

— Атож.

— То він не віконт?

— А я звідки знаю? Він сам себе так називає, так я його називаю, так його й інші називають, то хіба це не все одно, якби він і справді був тим віконтом?

— Цікаві думки у вас! Та й що?

— Що ви маєте на увазі?

— У вас обідав Данґляр?

— Так.

— І той віконт Андреа Кавальканті?

— Віконт Андреа Кавальканті, його батько маркіз, пані Данґляр, пан де Вільфор із дружиною, приємні юнаки — пани Дебре, Максимільян Моррель і... хто ж іще? Зачекайте... ага, Шато-Рено.

— А про мене згадували?

— Жодним словом.

— Тим гірше.

— А чому? Адже ви, здається, самі хотіли, щоб про вас забули, то ваше бажання і здійснилося.

— Любий пане графе, якщо про мене не згадували, то, значить, про мене багато думали, а мене від цього охоплює відчай.

— А вам хіба не все одно, якщо панна Данґляр не була поміж тими, хто про вас там думав? Хоч вона, втім, могла думати про вас у себе вдома.

— О, тут я спокійний; а якщо вона й думала про мене, то в тому ж таки дусі, як і я про неї.

— Ото зворушлива приязнь! — сказав граф Монте-Крісто. — То ви ненавидите одне одного?

— Бачите, — сказав Морсер, — якби панна Данґляр була здатна зглянутися на ті муки, яких я, втім, і не зазнаю через неї, і винагородити мене за них, не зважаючи на шлюбні умови, про які домовилася наша родина, то я був би у захваті. Одне слово, я вважаю, що з панни Данґляр була б гарна коханка, та дружина з неї, нехай їй усячина...

— Гарної думки ви про вашу майбутню дружину! — зареготав граф Монте-Крісто.

— Авжеж, я загрубо висловився, та це таки правда. А цю мрію неможливо втілити у життя, і задля того, щоб сягнути мети, треба, щоб панна Данґляр стала моєю дружиною, тобто жила зі мною, думала зі мною, співала зі мною, музикувала і писала вірші за десять кроків од мене, і усе це впродовж мого життя. Від цього мене охоплює невимовний жах. Із коханкою можна розлучитися, та дружина, дідько б її вхопив, це інша річ, із нею ви скуті назавжди, хоч зблизька, хоч і на відстані. А бути