Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Вам усе недогода, віконте.

— Авжеж, тому що я частенько мрію про неможливе.

— І про що?

— Знайти таку дружину, яку знайшов мій батько.

Граф Монте-Крісто пополотнів і зиркнув на Альбера, граючись парою розкішних пістолів і швидко клацаючи курками.

— То ваш батько щасливий? — запитав він.

— Ви знаєте, якої я думки про мою матінку, пане графе, — вона янгол. Погляньте на неї: вона й досі прегарна, розумна, як завжди, добріша, ніж коли-небудь. Ми допіру були в Трепорі; зазвичай для сина супроводжувати матір означає виявити до неї поблажливу люб’язність або відбути тяжку повинність; а я перевів із нею наодинці чотири дні, і, мушу сказати, почуваюся щасливішим, свіжішим, поетичнішим, аніж якби возив я до Трепора королеву Маб чи Титанію.

— Така досконалість може викликати відчай; як оце слухаєш вас, то не на жарт кортить лишитися старим парубком.

— У тім і річ, — сказав Альбер. — Знаючи, що на світі існує бездоганна жінка, я не прагну побратися з панною Данґляр. Ви помічали, якими барвами наділяє наш егоїзм усе, що нам належить? Самоцвіт, що сяяв у вітрині Марле чи Фоссена, стає ще чудовіший, коли він опиняється у нас. Та якщо ви побачите, що є інший, ще ліпший, а вам доведеться завжди носити гірший, то це неможливо й витерпіти!

— Ох і марнота! — прошепотів граф Монте-Крісто.

— Тим-то я застрибаю з утіхи того дня, коли панна Ежені упевниться, що я тільки нікчемний атом і що в мене чи не менше сотень тисяч франків, ніж у неї мільйонів.

Граф Монте-Крісто всміхнувся.

— У мене, щоправда, промайнула одна думка, — провадив Альбер. — Франц полюбляє все ексцентричне, то я хотів змусити його закохатися в панну Данґляр. Я написав йому чотири листи, змальовуючи її найпривабливішими барвами, та Франц незворушно відписав: «Я хоч і ексцентрична людина, проте не настільки, щоб зламати своє слово».

— Ось що значить відданий друг: пропонує іншому дружиною жінку, яку сам хотів би мати тільки коханкою.

Альбер усміхнувся.

— До речі, — сказав він, — наш любий Франц повертається; утім, ви, здається, не любите його?

— Я? — спитався граф Монте-Крісто. — Облиште, любий віконте, чому це ви подумали, що я не люб­лю його? Я всіх люб­лю.

— І мене теж... Дякую.

— Не будемо змішувати понять, — сказав граф Монте-Крісто. — Я усіх люб­лю так, як ото Бог звелів нам любити наших ближніх, тобто християнською любов’ю, та від щирого серця ненавиджу тільки декотрих. Проте повернімося до Франца Д’Епіне. То ви кажете, він незабаром прибуде?

— Авжеж, його викликав Вільфор. Здається, Вільфору так само кортить видати заміж панну Валентину, як ото Данґлярові — панну Ежені. Либонь, мати дорослу доньку справа нелегка, і батька аж лихоманить від того, пульс його робить дев’яносто ударів за хвилину, аж поки він позбудеться її.

— Та пан Д’Епіне, здається, не схожий на вас, адже він покірно терпить своє становище.

— Ще й надто, Франц бере все це всерйоз: носить білу краватку і вже зводить річ про свою сім’ю. Та й Вільфорів дуже він шанує.

— Цілком заслужено, як на мене?

— Мабуть, Вільфор завжди славився як суворий, зате справедливий чоловік.

— Слава Богу, — сказав граф Монте-Крісто, — ось принаймні людина, що про неї ви відгукуєтеся не так, як про сердешного Данґляра.

— Може, тому що я не повинен брати шлюб із його донькою! — зареготав Альбер.

— Ох і жевжик ви, любий мій, — сказав граф Монте-Крісто.

— Я?

— Авжеж, ви. Та візьміть сигару.

— Охоче. А чому ви вважаєте мене жевжиком?

— Та тому, що ви так шалено боронитеся і бунтуєте проти одруження з панною Данґляр. А ви полиште все це на волю Божу. Може, ви й не перший відмовитеся від вашого слова.

— Ти ба! — витріщивши очі, мовив Альбер.

— Не поведуть же ж вас до вівтаря силоміць, нехай йому всячина! — сказав граф Монте-Крісто. — Та послухайте, віконте, — уже іншим тоном провадив граф, — ви і справді хочете розриву?

— Я дав би за це сто тисяч франків.

— То радійте. Данґляр ладен заплатити удвічі більше, щоб домогтися того самого.

— Правда? Ото щастя! — сказав Альбер, проте його лицем пробігла легенька тінь. — Та, любий пане графе, значить, Данґляр має на це підстави?

— Ось вона, пиха й егоїзм! Люди завжди такі: по самолюбству ближнього ладні сокирою гатити, а як їхні амбіції шпигонуть голкою, то вони верещать.

— Та ні ж бо! Але мені здавалося, ніби Данґляр...

— Має бути у захваті від вас, еге? Та, як відомо, у нього кепський смак, і він у ще дужчому захваті від іншого...

— Від кого ж це?

— Та хтозна; спостерігайте, слідкуйте, ловіть на льоту натяки й обертайте все це собі на користь.

— Ага, розумію. Послухайте, моя матінка... чи радше батько хоче дати бал.

— О цій порі року?

— Тепер модні літні бали.

— Хоч і не були б вони модні, то графині варто тільки побажати, і вони стали б модні.

— Добре сказано. Розумієте, це суто паризькі бали; ті, хто залишається в Парижі, це справжні парижани. Ви не візьметеся передати запрошення панам Кавальканті?

— Коли відбудеться бал?

— У суботу.

— Натоді старий Кавальканті вже поїде відціля.

— Але ж син залишиться. Може, ви привезете його?

— Послухайте, пане віконте, я ж геть не знаю його.

— Не знаєте?

— Ні. Я вперше в житті бачив його чотири дні тому і геть не відповідаю за нього.

— Але ж ви приймаєте його?

— Це інша справа; мені його рекомендував один шановний абат, який, може, і сам припускається помилки. Якщо ви запросите самі цього парубка, то це дуже чудово, а мені воно незручно; якщо він побереться з панною Данґляр, то ви буде звинувачувати мене в інтригах і захочете битися зі мною; зрештою, не знаю, чи я й сам буду.

— Де?

— На тому балу.

— Чому це?

— По-перше, ви мене ще не запросили.

— Задля того я й приїхав, щоб особисто запросити вас.

— О, це так люб’язно з вашого боку! Та, може, я буду перейматися іншими справами.

— Я скажу вам одну річ, і, сподіваюся, ви пожертвуєте вашими клопотами.

— То скажіть.

— Вас просить про це моя мати.

— Графиня де Морсер? — здригнувшись, запитав граф Монте-Крісто.

— Мушу сказати, пане графе, що моя матінка цілком відверта зі мною. І якщо у вас не тремтіли ті симпатичні струни, що про них я казав, значить, у вас їх геть нема, тому що всі чотири дні ми тільки про вас і балакали.

— Про мене? Знаєте, ви мене бентежите.

— Що ж, воно й недарма, адже ви жива загадка.

— Невже і ваша матінка вважає, що я загадка? Їй-богу, я вважав її надто розсудливою для такої гри уяви!

— Авжеж,