Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Я повісив ліхтаря на роздвоєну гілляку, яку помітив ще торік якраз над тим місцем, де я тоді викопав могилу.

За літо тут виросла густа трава, якої ніхто не косив. Усе ж таки мені впало в око одне місце, що не так заросло; було зрозуміло, що я копав тоді саме тут. Я заходився працювати.

Нарешті настала та хвиля, якої я чекав понад рік!

І як я сподівався, як старанно копав, як вивчав кожен кім’ях дерну, коли мені здавалося, ніби заступ на щось натрапив! Нічогісінько! А я ж бо викопав удвічі більшу яму від першої. Я подумав було, що помилився і не впізнав місця; я оглянув місцевість, удивлявся в дерева, намагався пригадати всі подробиці. Холодний, пронизливий вітер квилив у голих вітах, а з мене ллявся піт. Я пам’ятав, що мене вдарили кинджалом тієї миті, коли я втоптував землю на могилі; при цьому я тримався за кущ верболозу; позаду була величезна каменюка, що служила ослоном на прогулянках; падаючи, я торкнувся рукою холодного каменя. І тепер кущ той був по праву руку од мене, а скеля була позаду; я ліг додолу в тій самій позі, як і тоді, потім підвівся і почав знову копати, розширюючи яму. Нічого! Знову нічого! Скриньки не було.

— Не було? — прошепотіла пані Данґляр, заціпнувши від жаху.

— Не думайте, що я обмежився тією спробою, — провадив Вільфор, — ні! Я обнишпорив увесь гай; я подумав, що вбивця викопав скриньку і, сподіваючись знайти у ній скарб, міг взяти її й понести, а потім, упевнившись у помилці, знову її закопати; проте я нічого не знайшов. Потім мені спало на думку, що він міг і не вживати таких заходів безпеки, та просто закинути ту скриньку в кущі. Тож для того, щоб провадити пошуки, мені потрібно було діждатися ранку. Я повернувся до покою й почав чекати.

— О Господе!

— Тільки почало благословлятися на світ, я знову спустився в сад. Спершу я оглянув гай; я сподівався знайти там якісь сліди, котрих міг не помітити передніше. Я перекопав землю на площі у двадцять із гаком футів і на два з гаком фути завглибшки. Ніякий копач за день не зробив би того, що я утнув за годину. І я нічого не знайшов, геть нічого! Тоді я почав шукати скриньку, виходячи з припущення, що її кудись закинули. Це могло статися дорогою до хвіртки, але й ці пошуки виявилися такі ж марні, тож, згнітивши серце, я повернувся в гай, хоч і на нього не покладав більше ніяких надій.

— Було від чого зсунутися з глузду! — вигукнула пані Данґляр.

— Якусь хвилю я сподівався цього, — сказав Вільфор, — та хіба ж таке моє щастя? Усе ж таки я зібрав усі мої сили, напружив розум і запитав себе: навіщо той чоловік забрав би із собою трупа?

— Таж ви самі сказали, — устряла пані Данґляр, — щоб мати під рукою доказ.

— Ні, мосьпані, цього вже не могло бути: трупа не ховають цілий рік, його подають властям і дають показання. І нічого цього і близько не було.

— То що ж тоді було? — тремтячи, запитала Ерміна.

— Було жахливіше, фатальніше і набагато грізніше для нас: либонь, немовля було живе, і вбивця порятував його.

Пані Данґляр страшенно зойкнула і вхопила Вільфора за руки.

— Моя дитина була жива! — сказала вона. — Ви поховали мою дитину живцем! Ви не були певні, що вона мертва, і ви її поховали!

Пані Данґляр випросталася на всенький зріст і стояла перед королівським прокурором, дивлячись на нього майже погрозливо, стискаючи його руки своїми тендітними руками.

— Хіба міг я знати це напевне? Адже це тільки моє припущення, — відказав Вільфор; його застиглий погляд свідчив про те, що цей сильний чоловік стоїть на грані відчаю і божевілля.

— Моє дитинча, моє бідолашне дитинча! — вигукнула баронеса, знову падаючи у фотель і намагаючись заглушити ридання хустинкою.

Вільфор схаменувся і зрозумів, що для того, щоб відвернути від себе материнський гнів, треба викликати в пані Данґляр той самий жах, яким був охоплений і він.

— Ви ж розумієте, якщо це так, то ми з вами пропали, — сказав він, підвівшись і підійшовши до баронеси, щоб мати змогу балакати ще тихіше. — Ця дитина жива, і хтось знає про це, хтось володіє нашою таємницею; а якщо граф Монте-Крісто каже у нашій присутності про відкопану дитину, коли там тієї дитини вже нема, значить, цією таємницею володіє він.

— Боже милосердний! — прошепотіла пані Данґляр. — Це твоя помста!

Вільфор відповів чимось на кшталт гарчання.

— Але ж дитина, де дитина? — побивалася мати.

— Ох, як я шукав її! — заламуючи руки, сказав Вільфор. — Як закликав її безсонними ночами! Я прагнув володіти королівськими скарбами, щоб у мільйонів людей купити їхні таємниці й поміж тими таємницями знайти свою! Аж якось, усоте взявшись до заступа, я всоте запитав себе, що ж міг той корсиканець учинити з дитиною, адже дитина — це тягар для втікача; може, він побачив, що вона жива, і вкинув її в річку?

— Не може бути! — вигукнула пані Данґляр. — Із помсти можна забити людину, та не можна спокійнісінько втопити дитину!

— Може, — провадив Вільфор, — він одніс її в дитячий притулок?

— Так, так, — вигукнула баронеса, — авжеж, вона там!

— Я пішов у сиротинець і дізнався, що тієї самої ночі, на двадцять восьме вересня, біля входу лишили дитину; вона була загорнута в пелюшки з тонкого полотна; пелюшка, певне, навмисне роздерта була так, що на тому клапті лишилася половина баронської корони й літера Н.

— Так і є, — вигукнула пані Данґляр, — уся моя білизна була з отакими мітками; де Нарґон був барон, і це мої ініціали. Слава Богу! Моя дитина не вмерла.

— Ні, не вмерла.

— І ви кажете це! А ви не боїтеся, що я помру на радощах? Де ж вона, та дитина?

Вільфор стенув плечима.

— А я хіба знаю! — сказав він. — Невже ви гадаєте, що якби я знав, то змусив би вас пройти через усі ці хвилювання, як ото роб­лять драматурги й романісти? На жаль, я не знаю. За півроку до того по дитину прийшла якась жінка і принесла другу половину пелюшки. Та жінка надала всі докази, які вимагає закон, і їй віддали дитину.

— Ви повинні були дізнатися, хто та жінка, й відшукати її.

— А що ж я іще робив? Під личиною судового розслідування я пустив її слідами найспритніших нишпорок, найдосвідченіших поліцаїв. Її шлях простежили до Шалона, і там її слід згубився.

— Згубився?

— Так, назавжди.

Пані Данґляр вислухала Вільфорову розповідь, відповідаючи на кожну подію то зітханням, то вигуком.

— І це все? — запитала вона. — Цим ви й обмежилися?

— Ні, — сказав Вільфор, — я ніколи не переставав шукати, дізнаватися, збирати відомості. Щоправда, останні два чи три роки я дав собі пільгу. Але тепер я знову візьмуся ще наполегливіше шукати, ще упертіше, ніж будь-коли. І я доможуся успіху, чуєте; тому що тепер мене підганяє вже не сумління, а страх.

— Гадаю, граф Монте-Крісто нічого не знає, — сказала пані Данґляр, — а то,