Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Випадковість! — повторив Вільфор. — О ні, мосьпані, випадковостей не буває!

— Та ні, що ви! Хіба це не випадковість, хоч і фатальна? Граф Монте-Крісто випадково придбав цей маєток, випадково звелів копати землю. І хіба не випадковість, урешті, що під деревами викопали те сердешне немовлятко! Бідна моя крихітка, я й разу її не поцілувала, та стільки сліз пролляла за нею! Уся моя душа рвалася до графа, коли він казав про ті любі останки, які знайшов під клумбою!

— Ні, люба пані, — глухо промовив Вільфор, — ось те страхіття, яке я мушу вам сказати: під клумбою не знайшли ніяких останків, дитину не викопали. Нема чого плакати і побиватися, треба тремтіти!

— Що ви хочете сказати? — здригаючись уся, вигукнула пані Данґляр.

— Я хочу сказати, що граф Монте-Крісто, копаючи землю під тими деревами, не міг знайти ні дитячого скелета, ні клямр од скриньки, бо там не було ні того, ні того.

— Ні того, ні того? — перепитала пані Данґляр, із жахом поглядаючи на королівського прокурора широко розплющеними очима. — Ні того, ні того! — повторила вона, як ото людина, що силкується словами, звуком свого голосу закріпити думу, що втікає від неї.

— Ні, ні, ні! — повторив Вільфор, затуливши обличчя долонями.

— То ви не там поховали нещасну дитину? Навіщо ви ошукали мене? Навіщо, скажіть-бо?

— Та ні, там. Але вислухайте мене, вислухайте, і ви пожалієте мене. Двадцять років не ділився я з вами цим болісним тягарем, двадцять років ніс я його, та зараз усе вам розкажу.

— О Боже, ви мене лякаєте! Та кажіть нарешті, я слухаю вас.

— Ви пам’ятаєте, як минула та нещасна ніч, коли ви задихалися на ліжку в тому покої, оббитому червоною матерією, а я, майже так само задихаючись, як і ви, чекав, коли все воно добіжить краю. Дитина з’явилася на світ і опинилася в моїх руках непорушна, без ознак життя, німа; ми подумали, що вона мертва.

Пані Данґляр зробила такий порух, наче зібралася схопитися з місця.

Проте Вільфор зупинив її, склавши долоні докупи, наче благав слухати далі.

— Ми подумали, що дитина мертва, — повторив він. — Я поклав її у ту скриньку, що мала заступити домовину, спустився в сад, викопав могилу і хутко її закопав. Насилу встиг я закидати її землею, як на мене напав корсиканець. Переді мною промайнула чиясь тінь, і наче блискавка сяйнула. Я відчув біль, хотів було скрикнути, та крижаний дрож охопив моє тіло, здушив горлянку... Я впав додолу і вважав себе убитим. Ніколи не забуду вашої незрівнянної мужності, коли, отямившись, я насилу Божу підповз до східців, і ви, самі вмираючи, спустилися мені назустріч. Потрібно було зберегти в таємниці ту жахливу подію; у вас вистачило мужності повернутися додому зі своєю нянькою; я пояснив, що здобув ту рану на дуелі. Усупереч очікуванням, нам пощастило-таки зберегти ту таємницю; мене одвезли до Версаля; три місяці я боровся зі смертю, а потім почав помалу повертатися до життя, і мені прописали сонце і повітря півдня. Чотири носії доправляли мене з Парижа до Шалона, проходячи шість льє щодня. Пані де Вільфор їхала за ношами в ридвані. Із Шалону я поплив Соною, звідти Роною і спустився за течією до Арля; в Арлі мене знову поклали на ноші, й отак я дістався Марселя. Одужував я півроку; я нічого не чув про вас, не зважувався довідатися, що з вами. Коли я повернувся до Парижа, то дізнався, що ви стали вдовою і вийшли заміж за Данґляра.

Про що думав я відтоді, як до мене повернулася свідомість? Тільки про одне — про труп того немовлятка. Щоночі марилося мені, як воно виходить із могили і погрожує мені рукою. І ось, насилу повернувшись до Парижа, я спитався про той маєток; виявилося, що відтоді в домі ніхто не жив, одколи ми покинули його, та щойно його винайняли на дев’ять років. Я пішов до наймача, удав, ніби дуже не хочу, щоб дім, який належав рідні моєї дружини-небіжчиці, перейшов до чужих людей, і запропонував заплатити штраф за розірвання угоди. Мені назвали суму в шість тисяч франків, та я ладен був заплатити і десять, і двадцять тисяч. Гроші були в мене із собою, й угоду відразу ж розірвали; залагодивши це, я подався до Отея. Ніхто не заходив у той дім відтоді, як я вийшов із нього.

Була п’ята пополудні; я піднявся у червоний покій і почав чекати, поки настане ніч.

Поки я чекав там, усе, що цілісінький рік повторював я собі, уявлялося мені ще більш грізним.

Той корсиканець оголосив мені кровну помсту; він подався за мною з Німа до Парижа, сховався в саду і вдарив мене кинджалом. І цей корсиканець бачив, як я копав могилу, як ховав немовля, він міг пізнати, хто ви така, може, й упізнав-таки... А що, як він колись змусить нас заплатити за збереження цієї страшної таємниці? То буде для нього найсолодша помста, коли він дізнається, що не вбив мене отим кинджалом. Тож необхідно було, про всяк випадок, якомога хутчій знищити всі сліди минулого, усунути всі його речові докази, адже досить і того, що воно завжди буде жити у моїй пам’яті.

Тим-то і розірвав я угоду, тим-то приїхав туди і тепер очікував у тім покої.

Настала ніч; я чекав, щоб геть смеркло; я сидів без світла, від поривів вітру гойдалися шпалери, і мені за ними ввижалися шпигуни, які причаїлися, щоб стежити за мною; я весь час здригався, позаду стояло ліжко, мені вчувалися ваші стогони, і я боявся обернутися. У тому безгомінні я чув, як гамселить моє серце; так воно калатало, що, здавалося, моя рана знову відкриється; аж один за одним завмерли всі звуки в селі. Я зрозумів, що мені вже нема чого остерігатися, що ніхто не побачить і не почує мене, тож я зважився спуститися в сад.

Знаєте, Ерміно, я не боягузливіший від інших. Та коли я взяв ключика від дверей на східці, що висів у мене на грудях, той ключик, що такий дорогий був нам обом, той, що ви повісили його на золоте кільце, — отож, коли я відімкнув двері й побачив, як довгий білий промінь місяця, ковзнувши у вікно, стелиться крученими східцями, наче примара, я схопився за стіну і мало не заволав: мені здавалося, буцім я з глузду зсунувся.

Аж мені пощастило опанувати себе. Я почав помалу братися вниз; тільки дивного дрожу в колінах не міг я погамувати. Я чіплявся за поруччя, а то впав би.

Я дістався до дверей унизу; за ними був заступ, що стояв коло стіни. У мене був із собою потайний ліхтар; дійшовши до середини моріжка, я зупинився і запалив його, а потім пішов далі.

Був кінець листопада, сад стояв голий, дерева, мов скелети, простягали довгі, кощаві руки, опале листя й пісок шурхотіли під моїми ногами.

Такий жах здавлював моє серце, що, підходячи до гаю, я дістав із кишені пістоля і звів курок. Мені весь час ввижалося, що з кущів виглядає корсиканець.

Я посвітив у чагарі ліхтарем, там нікого не було. Я роззирнувся; я був сам; жоден звук не порушував безгоміння, тільки сова пронизливо і моторошно