Читати книгу - "Вовк-тотем"

було тоненьким і блискучим. Це був великий самець, який якраз нагуляв літнього жирку, і хоча справжнього лою ще слід було чекати до осені, м’яса в нього було вже багато. Чень Чжень вирішив залишити цього байбака на їжу людям, адже всі троє мешканців його юрти вже давно не мали в роті дичини.

Тож тримаючи в лівій руці байбака-самця, а в правій — байбачиху-самку й бурундука, Чень у піднесенні попрямував до юрти, а троє собак побігли за ним, вовтузячись між собою. Він спочатку вкинув великого байбака до юрти й щільно зачинив двері. Цуценята ще ніколи раніше не їли байбачатини, тож із цікавістю все обнюхували, але поки що самі ще не могли розривати шкіру й діставатись до м’яса.

Чень вирішив згодувати не дуже жирну байбачиху трьом цуценятам, а великого й жирного бурундука цілком віддати Вовчику, щоб малий відчув найбільш улюблений степовими вовками смак, а також потренувався самостійно розривати шкуру і їсти м’ясо.

Улітку байбача шкурка має тільки вовну й не має пуху, тож вона зовсім нічого не коштує й на заготівельному пункті її не приймають. Тому Чень, узявши монгольський ніж, розділив байбачиху — не знімаючи шкуру й не виймаючи ані маслаків, ані нутрощів — на чотири частини, й віддав три з них цуценятам, а четверту залишив Вовчику ще на один раз. Коли Чень розділив три великі порції м’яса між цуценятами, ті, побачивши кров і м’ясо, відразу зрозуміли, як їх потрібно їсти, тож уже не вихоплювали нічого одне в одного, а спокійно розляглися кожне біля своєї порції й почали жадібно їсти. На писках трьох великих собак при цьому з’явився дуже задоволений вираз — їм сподобалось те, як справедливо Чень розділив здобич. Чень навчився справедливо ставитися до собак завдяки роману Джека Лондона «Заклик предків». Цей роман, після того як він позичив його комусь почитати, обійшов усі юрти молодої інтелігенції обох бригад, але так і не повернувся до нього.

Животи всіх трьох великих собак були роздуті, як бочки. Однак за військові звитяги потрібно вчасно нагороджувати — це традиційне військове правило, якого дотримували і в давнину, й сьогодні, і в Китаї, і за кордоном, це також і давнє правило монгольського степу. Тож Чень Чжень виніс із юрти чотири іриски «Білий кролик», щоб нагородити собак. Спочатку він дав дві цукерки Ерлану, той затис їх у пащі й, скосивши очі, почав спостерігати, як господар нагородить Хуанхуана й Еле. Помітивши, що ті отримали лише по одній цукерці, він самовдоволено розідрав зубами й пазурями обгортку, після чого почав їсти цукерку, цямкаючи. Хуанхуан та Еле, хоча й отримали на одну цукерку менше, ніж Ерлан, не заперечували проти цього й відразу ж почали їсти свою долю. Чень навіть запідозрив, що дичина, яку вони принесли в зубах, насправді була впольована Ерланом, а вони тільки допомогли йому принести її додому.

Запах крові відразу ж роздражнив Вовчика, він став на задні лапи, увібрав живіт, рідко покритий волосками, і, як скажений, замахав у повітрі передніми лапами. Чень навмисне не дивився в його бік, адже тоді Вовчик ще дужче почне затягувати ланцюг на собі. Тільки коли великі й малі собаки заспокоїлись, Чень пішов займатись великим байбаком. У степу багато різних гризунів, найчастіше тут можна зустріти ховраха, бурундука та польову мишу. Бурундуки в степу є скрізь, майже біля кожної юрти, метрів за п'ять-шість можна побачити нори цих звірят, а самі вони дуже часто стоять поруч із цими норами й пищать високими голосами. А іноді юрта встановлюється на кількох норах гризунів, і тоді вони дуже швидко переходять із харчування травою на об'їдки, крадуть зерно, молочні й м'ясні продукти, а на лантухах із продуктами залишають сліди своєї сечі, навіть можуть залазити в скриню із книжками й гризти їх. Збираючи речі до переїзду, люди часто знаходять у старих монгольських чоботах або полотняних капцях цілі кубла мишенят, схожих на м'ясистих хробаків, що дуже огидно. Як скотарі, так і молоді інтелігенти дуже дратувались через степових гризунів, а Чень Чжень і Ян Ке просто ненавиділи їх, оскільки вони попсували їм два класичних твори.

Бурундуки тут були приблизно такі ж великі, як і білки в горах у західному передмісті Пекіну, однак не мали таких великих хвостів, проте мали такі ж великі, як у білок, очі, хутро в них було сіро-зелене із жовтими й сірими плямками та смужками, а хвости були схожі на щітку із грубих волосків.

Як розповідав Старий Біліґ, у давнину в Монголії бурундуки були живими мішенями для дітлахів, які вправлялись у стрільбі з маленьких луків.

Злодії-бурундуки вміють швидко бігати, до того ж скрізь є їхні нори, тож якщо хоч трохи забаритись, випускаючи стрілу, гризун встигне сховатись у найближчій норі. А монгольським дітям батьки щодня загадують поцілити певну кількість мішеней, і, тільки виконавши це завдання, вони можуть повертатись додому їсти. Однак, з іншого боку, пускання стріл у гризунів — це також і весела гра для монгольських дітей, коли степ стає для них своєрідним парком з атракціонами. Вони часто так захоплюються грою, що навіть забувають про їжу. А коли дитина підростає, їй дають більший лук і вона починає вправлятись у стрільбі з лука по гризунах верхи. Один з генералів Чингісхана, який брав участь у підкоренні Росії,[154] відомий на всю Монголію диво-стрілок Джебе загартував своє мистецтво саме у такий давній, але ефективний спосіб. Він міг поцілити в маленьку голівку бурундука зі ста кроків, сидячи верхи на швидкому коні. Старий казав, що монголи змогли вберегти степ і завоювати Піднебесну саме завдяки своєму найвищому в світі мистецтву стрільби з лука, сидячи верхи. А виховання цього мистецтва починається зі стрільби по найменших і найпрудкіших гризунах, поцілити в яких дуже важко. Якщо здолати випробовування стрільбою по гризунах, то тоді вдасться стріляти влучно і з першої ж стріли поцілювати дзерена, лисицю чи вовка та знешкоджувати ворогів та їхніх коней. У китайців же коні не дуже гарні, і в