Читати книгу - "Вовк-тотем"

Завдяки тому, що Чжан Цзіюань час від часу постачав їм м’ясо лошат, у той період Вовчик був постійно забезпечений м’ясною їжею. Однак коли Чень Чжень думав про вовченят у зграї, про яких щиросердо піклуються так багато вовчиць, йому здавалося, що він повинен ще краще й більше годувати малого, а також збільшувати час прогулянок із ним, щоб він міг більше рухатися. Однак тепер Чень знову засумував, оскільки конячих нутрощів залишилося Вовчику тільки на один раз, а про собак і мови не було, їм уже припинили давати м’ясо.

Позавчора ввечері Чень почув, як Ґао Цзяньчжун розповідав про сильний грозовий дощ, що пройшов на південно-західних схилах. Виявляється, там грозою вбило велике теля, яке паслося на верхівці гори. Наступного дня вранці Чень Чжень, прихопивши монгольського ножа й лантух, поспішив на ту гору, однак усе ж запізнився — там залишилися тільки голова й масивний хребет теляти, яких навіть великі вовки не подужали з’їсти; тож зграя не залишила йому ані риски м’яса. Він присів поряд із купою кісток і почав ретельно розглядати їх, коли нарешті помітив поряд із тріщинками на кістках велику кількість слідів від гострих зубчиків вовченят — значить, великі вовки ковтали шматки м’яса своїми великими пащами, а маленькі вовки обгризали маслаки своїми маленькими зубчиками, — такий собі розподіл праці! — й обгризли таким чином теля начисто, навіть мухам нічого не дісталося, тож вони сердито гули навколо, а посмоктавши щось трохи, відлітали ні з чим. Прийшов сюди й один старий чередник з 3-ї бригади. Здається, що це теля, від якого залишився тільки хребет, було з його череди. Він сказав Ченю:

— Оскільки вовки не наважувались нападати на отари, Тенґер убив для них теля. Тільки подумай — ані вранці, ані ввечері його вбив, а якраз перед настанням темряви, заробітчани хотіли наступного дня вранці притягти мертве теля й поїсти м'яса, але не встигли. Знаєш, хлопче, правила в степу встановлює Тенґер, а хто їх порушить — тому буде покарання.

Із похмурим обличчям старий затис боки коня й повільно поїхав до своєї череди внизу схилу.

Чень Чжень подумав, що ці степові правила, які не сходять з язика старих скотарів, напевне, є законами природи в степу, а закони природи, звісно ж, «визначає» Небо, тобто Всесвіт. А те, що він у цих первісних кочових умовах узявся виховувати вовка, неодмінно є порушенням способу виробництва в скотарів. Вовчик уже став джерелом нового клопоту в степу, і було невідомо, яких ще нових проблем він може завдати і скотарям, і Ченю… Чень повертався з порожніми руками, думки його плуталися. Він підвів голову й подивився на Тенґера: передвічне Небо, мов конусоподібний дах юрти, накривало все навколо. Небо безмежне, широкий степ… Вітер віє, траву пригинає, вовків ховає. Вовки в степу, мов примари-світляки, — з’являються нізвідки й зникають без сліду; їх часто можна почути чи побачити скоєну ними шкоду, однак їх рідко коли можна побачити на власні очі, тож вовки уявляються людям дедалі більш таємничими й казковими. Чень уже просто не міг володіти собою через цікавість до них, жагу до знань про них та пристрасть до дослідження цих тварин. Після того, як він узявся виховувати Вовчика, йому вдалося по-справжньому обійняти живого вовка — вовка, який живе, оточений вірою у його тотем. Тепер, після всіх прикрощів, тиску й небезпек, він уже не може полишити цю справу, навіть і говорити про це не може.

Чень Чжень прибіг до табору заробітчан і за дуже високу ціну купив півлантуха рису. Йому залишалось тільки збільшувати відсоток зерна у Вовчиковій м’ясній каші й намагатись протриматися таким чином до наступного разу, коли різатимуть барана; також він планував збільшити порцію собакам. Щойно Чень Чжень повернувся додому й збирався трохи поспати, як раптом почув, що троє цуценят привітно загавкали й побігли в західному напрямку. Вийшовши з дверей, він побачив, що це з гір повернулись Ерлан, Хуанхуан та Еле. Ерлан і Хуанхуан бігли з високо піднятими головами й несли в зубах чималу здобич. Справа в тому, що Хуанхуан та Еле, не витримуючи вже напівголодного життя, останніми днями часто почали приєднуватись до Ерлана й ходити в гори здобувати собі їжу. Здається, що сьогодні вони мали успішне полювання й могли не тільки самі наїстися досхочу, але й попіклуватися про родину.

Він також поспішив їм назустріч. Цуценята кинулись вихопити й собі щось прямо із рота великих собак, тож Ерлану довелося спочатку покласти свою здобич, відігнати малих, потім знову підхопити її й швидкими кроками побігти додому. У Ченя в очах спалахнули радісні вогники, коли він побачив, що Ерлан і Хуанхуан в зубах несуть по байбаку, й навіть Еле вдалося впіймати бурундука розміром з велику ріпу. Це вперше Чень бачив, щоб його собаки приносили додому здобич, тож радісно побіг уперед, збираючись прийняти в них цю здобич. Хуанхуан та Еле дуже хотіли, щоб їх похвалили, тож поспішили покласти свою здобич до ніг господаря, після чого почали стрибати навколо нього, коло за колом, зі скавучанням і з усієї сили розмахувати хвостами. Хуанхуан навіть зробив дивний рух, якого Чень не бачив раніше — широко розставивши передні лапи, грудьми й шиєю майже торкнувся байбака, ніби повідомляючи таким чином господаря, що цю здобич уполював він. На животі цього звірка виступав рядок набухлих червоних сосків — отже, це була байбачиха, яка саме годувала малят. Чень Чжень поплескав обох собак по головах, схвально примовляючи: «Молодці! Молодці!»

Однак Ерлан не збирався випускати свого байбака, він несподівано обминув Ченя й прямісінько побіг до Вовчика. Чень Чжень, побачивши, що байбак Ерлана достатньо великий і жирний, швидко кинувся за ним і, ухопивши обома руками за хвіст, відняв у нього з пащі здобич. На подив, Ерлан не розгнівався, а ще й злегка помахав йому хвостом. Чень підняв байбака, узявши його за задню лапу, й прикинув, що він важить приблизно три — три з половиною кілограми, а хутро в нього