Читати книгу - "Вовк-тотем"

стрільбі китайці вправляються по непорушних мішенях, де ж їм здобути такі, як у монголів, здібності стрільби верхи? Тож коли дві армії зустрічались на полі бою, монгольським кіннотникам варто було випустити дві-три партії стріл, щоб скосити ледь не половину війська з протилежного боку.

Старий також розповідав, що використовувати живих гризунів для навчання дітей монголи також навчились у вовків, адже вовчиця починає вчити вовченят полювати з того, що веде їх ловити гризунів — це і розвага, і тренування такої корисної в справжній битві навички, як реакція тіла та лап, до того ж таким чином можна й наїстись. Те, що вовки ловлять гризунів, також сприяє зменшенню цього лиха в степу.

Тож скільки гарних вовків і солдатів з'являлось у давнину щороку в степу, де діти й вовченята охоче грались із гризунами, ловили їх і стріляли по них! Скільки ж гризунів таким чином були знищені? Скільки ділянок степу збережено? Чень Чжень часто із заздрістю думав про те, що в монголів є така чудова військова школа, як степ, і такі видатні вчителі, як вовки. Монголи не тільки вірять, що «людина і небо[155] єдині», але й у те, що «небо, тварини, людина й степ єдині», що значно глибше й має більшу цінність порівняно із твердженням китайської цивілізації про те, що «небо й людина єдині», адже в світі монголів навіть степові гризуни, ці великі вороги степу, які його руйнують, мають свою, хоч і незначну, але незамінну роль.

Чень підняв гризуна за хвіст і почав ретельно його оглядати. За час, що він пас овець, йому траплялося бачити величезних бурундуків, однак такий великий — завдовжки більше чи й завтовшки з пляшку для молока — бурундук йому ще не зустрічався. Він міг вирости таким тільки на соковитій траві глибоко в горах. Чень був переконаний, що м’ясо цього бурундука і жирне, й ніжне, яке так до вподоби і вовченятам, і великим вовкам у степу. Він уявив, як Вовчик, тільки почувши запах крові з рани бурундука, відразу ж кинеться до нього й проковтне цілком, як шматок жереб’ятини.

Поки Чень тримав гризуна за хвіст, з його рани йшла кров, стікаючи по тілу на кінчик носа, а потім падала по краплині на пісок. Зупинившись за краєм вовчого кола, Чень голосно закричав: «Вовчику, Вовчику, їсти!»

Вовчик із таким подивом витріщився на ніколи не бачену ним їжу, що в нього аж очі почервоніли, однак запах крові повідомляв йому про те, що це має бути дуже смачна річ. Вовчик почав підстрибувати в повітря, щоб дістати їжу, однак Чень щоразу вище піднімав гризуна. Вовчик так розхвилювався, що не зводив очей з жирного бурундука, й зовсім не дивився на Ченя, однак Чень задумав віддати гризуна Вовчику тільки після того, як зустріне його погляд. Утім, дуже швидко Чень зрозумів, що його надії на це цього разу марні, адже, побачивши дичину, Вовчик змінив свою поведінку й перетворився на лютого дикого вовка, в якому з усією силою проявилась його звірина природа — на його писку з’явився лютий вираз, він показував зуби й розмахував лапами, максимально розкривав пащу так, що повністю було видно всі чотири ікла й навіть десни. Такий лютий вигляд Вовчика змусив Ченя затремтіти від страху. Чень декілька разів спробував похитнутись, однак навіть таким чином не зміг перевести на себе погляд Вовчика і був вимушений, зрештою, кинути йому гризуна. Після цього він присів за межами вовчого кола, готуючись спостерігати за тим, як Вовчик буде шматувати звірка й ковтати його великими шматками.

Однак дії Вовчика після того, як він отримав із повітря тушу гризуна, були абсолютно несподіваними для Ченя й стали подією, яку він не міг ані забути, ані пояснити протягом усього життя.

Схопивши в зуби тушу гризуна, Вовчик ніби схопив розпечену залізну гирю і так злякався цього, що миттю випустив її на землю, а сам прудко відскочив на відстань одного метра, звідки, витягнувши шию, з острахом дивився на звірка. Після трьох хвилин такого розглядання його погляд нарешті заспокоївся, але він раптом напружено вигнув тіло і, залишаючись на місці, почав рити ногами землю, а зробивши сім-вісім таких швидких рухів, несподівано зробив стрибок просто на гризуна; проте, вкусивши його один раз, він знову почав рити землю, після чого — знову стрибати. Подивившись, що гризун не рухається, Вовчик знову почав кидатись на нього й кусати, а потім знову зупинився, втупивши в гризуна свої вовчі очі, і так морочився три-чотири рази, аж поки раптом не заспокоївся.

У цей момент Чень Чжень помітив, як очі Вовчика раптом сповнилися благочестя, і його погляд став абсолютно протилежним до того лютого погляду, який був щойно. Вовчик дуже повільно підійшов до звірка і став ліворуч від нього, а постоявши так трохи, раптом з великою пошаною спочатку присів на передню праву лапу, потім — на передню ліву, після чого потерся своїм правим боком об тіло гризуна й перевернувся поряд із ним на інший бік. Потім він швидко підвівся, струсив з тіла пісок, поправив свій ланцюг і перебіг на правий від гризуна бік, спочатку присів на ліву лапу, потім — на праву, після чого знову потерся об гризуна й перевернувся на інший бік.

Чень Чжень дивився на Вовчика схвильовано й зацікавлено, не розуміючи, що він робить, і не розуміючи, де він навчився цих рухів, тим більше навіть і гадки не маючи, що, врешті-решт, означали всі ці перекидання з боку на бік поряд із гризуном. Вовчик діяв так, ніби маленький хлопчик, який уперше дістав цілу засмажену курку, — він і хотів її з’їсти, і йому шкода було розривати її, тож він тільки перекидав її з руки в руку.

Завершивши цю серію складних рухів, Вовчик обтрусив із себе землю, поправив ланцюг, і знову перебіг