Читати книгу - "Вовк-тотем"

Старий Біліґ сказав:

— Якби я не знав, що в вас є чимало «вибухівки», я б уже був ладен віддати наказ усім людям і собакам бригади бігти вам на допомогу.

Чень Чжень запитав:

— Батьку, скажіть, а чому вовча зграя не атакувала отару? Чому не захотіла забрати Вовчика?

Старий, зробивши ковток чаю і ковток тютюнового диму, сказав:

— Я гадаю, відсотків на вісімдесят тому, що Вовчик говорив не зовсім вовчою мовою, постійно додавав собачий гавкіт, тому й збив з пантелику зграю…

— Ви ж часто казали, що вовки — дуже розумні, — допитувався далі Чень. — Чому ж тоді Тенґер не повідомив їм правди?

— Хоча ви втрьох із собаками й не стримали б вовчої зграї, однак люди й собаки всієї бригади, зібравшись на силі, цілком могли б протистояти вовкам, якби ті вперто вирішили атакувати, і вони б залишилися, зрештою, в збитку. Голова Бао міг приховати свої наміри від вовків, але не від Тенґера, а Тенґер не хоче, щоб зграя залишилась ошуканою, тому він і наказав їм розбігтися.

Чень і Ян розсміялися. Ян Ке сказав:

— Тенґер справді мудрий!

Чень іще запитав в Улзія:

— Голово У, скажіть, якщо дивитись із наукової точки зору, то як можна пояснити поведінку зграї?

Улзій подумав трохи й сказав:

— Я такого ще дійсно не бачив, навіть не чув про таке. Я думаю, що зграя відсотків на вісімдесят визнала Вовчика за якогось приходька. Вовчі зграї в степу кожна має свою територію, адже без території зграя рано чи пізно не витримає, тому для зграї її територія важливіше навіть за життя. Тож місцеві зграї дуже часто воюють із захожими зграями і б’ються на смерть. Можливо, те, що «говорив» Вовчик, ця зграя не змогла зрозуміти й сприйняла за мову якоїсь іншої зграї, а вовчиці вирішили, що не варто важити життям заради одного чужого вовченяти. Учора вночі сюди прийшли й ватажки зграї, а їх не легко обдурити. Вони неодмінно вгледіли тут підступ. Вовчі ватажки найкраще розуміють, що «на війні не нехтуй жодною хитрістю», тож коли вони побачили, що Вовчик перебуває в таких близьких стосунках із людьми й собаками, у них виникли підозри. А ватажки ризикуватимуть тільки тоді, коли на сімдесят відсотків будуть обізнані з ситуацією. Вовки завжди обходять ситуацію, яку не розуміють. Ватажки зграї найбільше вболівають за своїх вовчиць, тому особисто прийшли допомогти їм оцінити стан справ, а побачивши, що щось не так, повели за собою вовчиць подалі звідси.

Чень Чжень і Ян Ке закивали головами.

Потім хлопці провели двох шанованих гостей за поріг юрти. Вовчик був зовсім без настрою, він, похнюпившись, лежав на землі всередині кола, поклавши підборіддя навскоси на передні лапи, очі його застигли, ніби він уночі бачив два сни — прекрасний і жахливий, і до цього часу ще остаточно не прокинувся.

Старий Біліґ, побачивши Вовчика, зупинився й сказав:

— Бідне вовченя, зграя не визнала його, навіть рідні батько й мати не впізнали. Що ж він так і житиме на цьому ланцюгу? Коли ви, ханьці, з’явились у степу, ви спотворили всі степові правила. Таке жваве вовченя посадили на ланцюг, ніби він — бунтівник чи раб! У мене серце болить, коли я про це думаю… Однак у вовків багато терпіння, ось почекай, рано чи пізно він утече. Навіть якщо ти щодня годуватимеш його жирними баранцями, і не думай завоювати його серце.

І на третю, і на четверту ніч навколо поселення 2-ї скотарської бригади так і не чутно було вовчого виття, тільки самотній і трагічний дитячий голос Вовчика лунав тихим степом і повертався луною від ущелин. Однак зграя більше не відповідала. Коли минув тиждень, Вовчик зовсім занепав духом, і його бажання вити поступово зменшилося.

Деякий час після того вовки не турбували атаками ні отару Ченя і Яна, ні овець та корів 2-го загону й двох сусідніх виробничих груп. Тому всі жінки, які чергували вночі, посміхаючись до Ченя і Яна, розповідали, що тепер можуть щоночі спокійно спати аж до самого світанку, коли настає час доїти корів.

У ті дні, коли скотарі заводили розмову про утримання вовченяти, вони згадували про Ченя набагато тепліше. Однак усе одно не знайшлося жодного скотаря, який би висловив бажання наступного року також узяти на виховання вовка, щоб відлякувати таким чином вовчу зграю. А літні скотарі на бригаді казали: «Ну що ж, нехай утримують далі вовченя. Ось воно ще трохи підросте й проявить свою дику натуру, тоді подивимось, що вони робитимуть!»

У жилах Лі Бо текла тюркська кров, підтвердження чому можна знайти в іменах його сина й доньки. Його сина звали Полі, китайською мовою це ім’я не має значення, однак насправді воно є транскрипцією тюркського слова «вовк». Вовк — це тотем тюрків, тож назвати людину «Полі» — все одно, що китайці назвали б когось «Драконом». Доньку Лі Бо звали «Мін’юену», а багато сучасних уйгурських дівчат мають ім’я «Айнур», де «ай» — це місяць, а «нур» — це світло, тож в імені Мін’юену «юе» — це дослівний переклад слова «місяць», а «ну» — це транскрипція. До того ж і сам Лі Бо