Читати книгу - "Вовк-тотем"

навесні усі ті двоногі типи, які вміють їздити верхи на конях, завжди з’являються зі зграями собак і шукають вовчі нори, а потім викурюють звідти вовчиць і розорюють їхні лігва. Вовчиці, які мають гострий зір, із віддалених схованок можуть бачити, як, витягнувши цуценят із нори, люди відразу ж підкидають їх у небо й ті розбиваються на смерть. А повертаючись до своїх зруйнованих нір, вовчиці скрізь відчувають запах свіжої крові. Деякі вовчиці навіть можуть знаходити на місцях старих поселень закопані в землю трупи вовченят, з яких зняли шкуру. Тож як же можуть люди, які так ненавидять вовків, узяти на виховання вовченя?

Зграя також могла зробити висновок, що ця істота, яка вміє вити по-вовчому, зовсім не вовк, а собака. В Орхонському степу зграя часто бачила на півночі неподалік довгих піщаних доріг, людей у зеленому одязі й з рушницями, які завжди були в супроводі п’яти-шести великих собак із гострими прямими вухами, як у вовків. Декотрі з тих собак із вовчими вухами також могли навчитися вити по-вовчому. Ті великі собаки були набагато сильніші за місцевих собак, і щороку в їхніх зубах гинула певна кількість вовків. Найбільш вірогідно, що цей маленький волоцюга, який уміє вити по-вовчому, є цуценям «собаки з вовчими вухами».

Продовжуючи гадати, Чень Чжень далі подумав, що зграя все-таки визначила, що вовченя — справжнє, оскільки коли він щодня вечорами вигулював Вовчика й вони заходили достатньо далеко, Вовчик залишав на схилах свої мітки. Мабуть, деякі вовчиці давно вже почули справжній вовчий запах цього вовченяти. Однак, хоча степові вовки й надзвичайно розумні, вони не могли швидко пройти тим обхідним шляхом, який створювали їм «мовні перешкоди». Зграя, певно ж, вважала, що справжнє вовченя має бути таким, як і решта вовченят у зграї, — не тільки вити по-вовчому й розуміти вовчу мову, але й уміти спілкуватись із вовчицями та зграєю. Тоді це вовченя, яке забуло вовчу мову, просто є зрадником, перебіжчиком, який повністю перейшов на бік людей, інакше чому він сам не втече від них сюди, до вовчої зграї, а тільки з усіх сил намагається привабити вовчу зграю туди?

Тисячами років у степу кожний, хто був народжений вовком, волів умерти на війні, але не скоритися. Як же серед таких залізних героїв міг з’явитися цей виплодок, якого ще світ не бачив? Людина, яка змогла приборкати вовка й зробити його таким слухняним, має бути злим чарівником і володіти способом зачаровувати. А можливо, степові вовки зуміли розрізнити за запахом ханьців і монголів, і визначили, що в степу нишком сталася подія, з якою монгольські вовки ще ніколи не мали справи, і це поселення надзвичайно небезпечне?

Зграя остаточно занурилась у мовчанку.

І в цьому тихому степу тільки Вовчик, який волочив свій ланцюг, довго вив, так вив, що його горло набрякло й захрипло, майже розідране до крові. Однак усі його довгі фрази були тепер ще безладнішими, зовсім не вписувалися ні в які правила. Зграя більше не робила жодних спроб чи зусиль, більше просто не зважала на гіркі заклики про порятунок з боку Вовчика. Бідний Вовчик назавжди втратив час і можливість шліфувати своє дитяче белькотіння в присутності зграї. Цього разу діалог між Вовчиком і зграєю зазнав остаточної поразки.

Чень Чжень відчув, що зграя дуже швидко зняла оточення, мов уникаючи чуми, й розбіглась подалі від місця збору перед атакою.

На залитих чорнотою схилах зробилося так тихо, мов на місці поховань просто неба, що є на півночі гір Цаґаан уул.

Ані Яну, ані Ченю не хотілося спати, вони продовжували пошепки свою розмову. Ніхто не міг надати переконливого пояснення тому, що сталося.

Вовчик припинив нарешті вити, тільки коли небо почало біліти. Він був такий розчарований і вбитий горем, що ледь не вмирав. Вовчик безсило розтягнувся на землі, не відриваючи очей від укритих туманом схилів на північному заході, очі його були широко розплющені, ніби він хотів роздивитись справжні обличчя тих «чорних тіней». Туман поступово розсіявся, і трав’яний схил став тим самим схилом, який Вовчик бачив щодня, на ньому не було ніяких «чорних тіней», не чулося жодного звуку, не було рідних, на яких він так чекав. Вовчика нарешті зморила втома, і він, як покинутий усіма сирота, заплющив очі, занурившись у розчарування, подібне смерті. Чень Чжень злегка погладив його, глибоко переживаючи гіркі докори сумління за те, що малий втратив таку прекрасну нагоду повернутись до зграї й знову стати вільним.

Виробнича бригада в цілому, як і велика бригада, знову провели ніч у страху, але безпечно. На жодну з юрт не було ні прихованих, ні відвертих атак зграї, вівці й корови були цілі й неушкоджені. Такий фінал був несподіваним для всіх, між скотарями знову виникла суперечка: вони ніяк не могли пояснити, чому вовчиці, які зазвичай важать життям, захищаючи своїх цуценят, цього разу раптом відступили? Навіть усі старці по черзі хитали головами. З таким випадком Чень стикався уперше в степу за 10 років життя тут.

Бао Шуньґуй та дехто з чабанів і конопасів, які дуже хотіли заманити вовчиць, пустопорожньо раділи. Щойно розвиднілось, як Бао Шуньґуй прибіг до юрти Ченя й почав розхвалювати хлопців на всі лади, говорячи, що пекінські студенти і вигадливі, й умілі, адже вони змогли провести в монгольському степу таке небачено красиве протистояння, коли «без бою скорили ворога». Він навіть залишив їм у якості винагороди ті великі електричні ліхтарики, що приніс раніше, й пообіцяв, що розповідатиме всім на пасовищі про їхній досвід. Чень Чжень і Ян Ке з полегшенням зітхнули — принаймні вони могли й далі залишити собі Вовчика.

Під час уранішнього чаю до юрти Ченя завітали Улзій та Біліґ, вони всілись попити чаю та поїсти баоцзів із лошатиною.

Хоча Улзій усю ніч не зімкнув очей, виглядав він достатньо бадьоро. Він сказав:

— Ну й страшна була нічка! Коли вовки тільки почали вити,