Читати книгу - "Вовк-тотем"

вовк чи ні? Якщо так, то які в нього, зрештою, стосунки із запеклими ворогами вовків — усіма тими людьми й собаками? З інтонації Вовчика зрозуміло, що він дуже хоче спілкуватися з вовчею зграєю, однак йому, здається, непогано живеться — ані люди, ані собаки не ображають його, голос у нього повний сили, тож, схоже, що він їсть досита. Якщо ж люди й собаки так добре до нього ставляться, чого ж він тоді, врешті-решт, хоче?

Дивлячись на слабкі зелені вогники вовчих очей, що миготіли далеко в безмежній темряві, Чень Чжень з усіх сил намагався поставити себе на місце вовків і уявити, про що вони думають. У цю мить ватажок і зграя неодмінно повинні були переглядатися між собою, дедалі більше відчуваючи сумніви щодо Вовчика.

Вовчик же припинив вити, дуже сподіваючись ще послухати відповідь із темряви. Він сидів дуже неспокійно, шкріб землю пазурями в напруженому очікуванні.

Чень був розчарований таким результатом і дуже стривожився. Той кремезний і суворий вовчий князь, можливо, був рідним батьком Вовчика, однак з дитинства позбавлений батьківської любові Вовчик зовсім не знав, як поводитися з батьком і як спілкуватися з ним. Чень боявся, що якщо Вовчик ще раз утратить батьківську любов, то, мабуть, уже ніколи більше її не зазнає. Отже, тоді Вовчик-сирота зможе по-справжньому належати людству, належати йому і Яну Ке?

Раптом знову донісся довгий-довгий вовчий вий, який, було схоже, видала одна з вовчиць. Її голос був м’яким і теплим, ніжним і сумним, сповненим мук материнського кохання, туги й сподівань. Закінчення звуку було тремтячим і довгим. Це, напевне, була дуже багатозначна вовча фраза із дуже глибоким емоційним змістом. Чень здогадувався, що вона могла означати: «Дитино, ти ще пам’ятаєш свою маму? Я — твоя мама… Я так сумую за тобою, я насилу знайшла тебе, нарешті почула твій голос… Золото моє, швидше повертайся до своєї мами… Усі скучили за тобою… У-у-у…»

Ця сумна материнська пісня, що йшла з глибини серця вовчиці й містила найглибший у світі біль, розносилася довкола, сповнена скорботи, перетинаючи сиві часи й перевертаючи пустельний первісний степ. Чень не міг стримати сліз, в очах Яна Ке також заблищали дві сльозинки.

Вовчик був глибоко збентежений цим довгим і сумним звуком. Він інтуїтивно відчув, що це «рідна людина» кличе його. Він просто збожеволів, він рвонув ланцюга ще лютіше, ніж коли намагався дістатися їжі, а ошийник так перетягнув йому шию, що він почав часто дихати, а його язик висолопився. Вовчиця знову довго й сумно завила, а невдовзі до її трагічної пісні пошуку й заклику дітей долучилося ще більше вовчиць. Над степом завис сумний спів. У цій сумній пісні вовчиць, виття, яке й так від природи має форму плачу, наповнилося відповідним цій формі змістом. Цієї ночі сумна вовча пісня з виттям і плачем довго тривала в Орхонському степу, виникаючи то там, то тут, зворушуючи небо і землю, викликаючи сльози в духів, бентежачи людські душі, споконвіку не чувана тут. Було схоже, ніби вовчиці хочуть виплакати всі ті скарги, що накопичились тисячами років через утрату своїх синів і дочок. Безмежний нічний степ глибоко занурився в тисячолітню скорботу.

Чень Чжень стояв тихо, у якомусь урочистому мовчанні, і тільки відчував, як його до кісток пробирає холод. В очах Яна Ке тремтіли сльози, коли він повільно підійшов до Вовчика, узяв його за ошийник і поплескав по спині та голові, заспокоюючи його.

Трагічна пісня вовчиць поступово стихла. Вовчик вирвався від Яна, ніби боячись, що ці звуки з темряви знову зникнуть, підстрибнув і рвонувся в північно-західному напрямку. Потім знову непокірно підвів голову і, не все пригадуючи та не зважаючи ні на що, провив кілька достатньо довгих вовчих фраз. Ченю зробилося важко на серці, й він тихим голосом сказав:

— Кепські справи! — адже він і Ян Ке відчували, що виття Вовчика дуже сильно відрізнялося від мови вовчиць. Вовчик, певно, найбільше намагався наслідувати ніжну й жалісливу інтонацію сірих матусь, однак сили його легень було недостатньо, щоб вити так само довго, як і вони. Зрештою, коли ці Вовчикові безладні фрази полинули в темряву, виття вовків одразу ж припинилося. Степ занурився в мовчання.

Чень Чжень остаточно розчарувався. Він здогадувався, що Вовчик, напевне, перетворив на шарж щирі й трагічні слова вовчиць, наслідуючи, познущався над ними, й трагедія перетворилась на глум. Він, здається, навіть домішав до них «слова», вивчені у ватажка. Тож тепер фрази Вовчика, мабуть, стали такими: «Дитино… пам’ятаєш ще ти, ти — хто?.. Мама повернеться до тебе, мерщій відповідай!.. У-у-у… У-у-у…»

Можливо, фрази Вовчика були ще навіть гіршими, ніж уявляв собі Чень. Як би там не було, але для вовченяти, якого відразу ж після народження забрали з вовчого світу й ростили серед людей, собак та овець, і яке щойно навчилося «говорити», було дуже складно відповісти на такі важкі запитання, він справді опинився у дуже незручному становищі.

Чень дивився на схили вдалині, які раптом замовкли. Він здогадувався, що всі ті вовчиці, які всім серцем сподівались знайти своє дитинча, розлютились до нестями: як цей волоцюга насмілився насміхатися й глумитися над їхньою трагічною піснею собі на задоволення? Либонь, розсердилась уся зграя: цей виплодок зовсім не є їхнім родичем, якого вони хотіли знайти, тим більше не є дитиною зграї, заради якої вони готові були б важити своїм життям. Завжди підозріла вовча зграя неодмінно повинна була сильно засумніватись у статусі Вовчика. Вовки відомі в степу своїм умінням влаштовувати «загони» й заманювати туди здобич, але їхні ватажки не раз бачили, як і самі вовки потрапляли в пастки, розставлені людьми, тож, напевне, вони вирішили, що це «вовченя» — принада скотарів, своєрідний «вовчий капкан», який має надзвичайну привабливість і вбивчу силу, однак цього разу не без хиби.

Зграя також, мабуть, поринула в роздуми, чи не є це «вовченя» якоюсь дикою твариною невідомого походження, адже в степу ще ніколи не було такого прецеденту, щоб людина виховувала вовченя. Щороку