Читати книгу - "Під куполом"

— Ви ж маєте на увазі не тільки визволення Дейла Барбари, чи не так? Ви хочете організувати активний рух опору.

— Мабуть, що так, — відповіла Джекі й пирснула безпорадним сміхом. — Ніколи не подумала б, що я на таке здатна після шести років в армії США… я ж завжди була дівчиною того типу, що «завжди за мою країну, права вона чи неправа»… А вам ніколи не спадало на думку, що Купол може ніколи не зникнути? Ані цієї осені, ані взимку? І в наступному році стоятиме, а може, й до кінця нашого життя?

— Так, — Пайпер залишалася спокійною, хоча з її щік стерлися майже всі кольори. — І таке може бути. Гадаю, ця думка відвідувала кожного в Міллі, хай хоч би й напівусвідомлено.

— Тоді подумайте про таке. Вам би хотілося прожити рік, чи бодай п'ять років під диктатурою готового на вбивства ідіота? Звісно, якщо в нас є попереду ці п'ять років.

— Звичайно, ні.

— Тоді єдиний час, коли його можна зупинити, — це зараз. Нехай він уже вийшов з ембріональної стадії, але те, що він будує, ця машина, поки що не набрала сили. Зараз найкращий час. — Джекі зробила паузу. — Він у будь-яку мить може наказати поліції забрати приватну зброю у звичайних громадян, тому зараз — єдино можливий час.

— Що я можу зробити для вас?

— Дозвольте нам провести зустріч тут, у пастораті. Сьогодні ввечері. Будуть ці люди, якщо всі з них прийдуть. — Вона видобула з задньої кишені список, який вони довго складали разом з Ліндою.

Пайпер розгорнула блокнотний аркуш і уважно прочитала. Там було вісім імен. Вона підвела очі.

— Лісса Джеймісон, бібліотекарка з кришталевою кулею? Ерні Келверт? Ви певні щодо цих двох?

— Хіба є краща кандидатура за бібліотекарку, коли йдеться про протистояння новонароджуваній диктатурі? А щодо Ерні… в моєму розумінні, після того, що трапилося вчора в супермаркеті, якби він побачив, що посеред вулиці горить Джим Ренні, він навіть не помочився б на нього, щоб погасити.

— У препозитивному сенсі сумнівно, але мальовничо.

— Я хотіла, щоб Джулія Шамвей прощупала Ліссу й Ерні, але тепер, мабуть, займуся цим сама. Схоже, тепер у мене буде багато вільного часу.

Бренькнув дверний дзвоник.

— Мабуть, це осиротіла мати, — промовила, підводячись зі стільця, Пайпер. — Боюсь, вона уже встигла добре зарядитися. Обожнює кавовий бренді, щоправда, я сумніваюся, що він здатен гамувати такий біль.

— Ви не сказали мені нічого про нашу зустріч, — нагадала Джекі.

Пайпер Ліббі усміхнулася.

— Перекажіть нашим доморощеним терористам, нехай приходять сьогодні між дев'ятою і дев'ятою тридцять. Пішки, і по одному — це стандартне правило Французького руху опору. Рекламувати те, чим ми займаємося, нема потреби.

— Дякую вам, — промовила Джекі. — Дуже.

— Нема за що. Це й моє місто. Можу я запропонувати вам вислизнути крізь задні двері?

11

У кутку кузова фургона Роммі Берпі лежала пака чистих ганчірок. Расті зв'язав разом дві штуки, вийшла бандана, котрою він і прикрив собі рота та нижню частину обличчя, хоча ніс, горло й легені все одно чули сморід мертвого ведмедя. У його очах, роззявленій пащі й м'ясі розкроєного мозку вже оселилися перші хробаки.

Расті став на рівні, поступився назад, трохи похитнувся. Роммі підхопив його під лікоть.

— Якщо він зомліє, ловіть, щоб не впав, — гукнув нервово Джо. — Можливо, ця штука на дорослих діє дужче.

— Це просто запах, — промовив Расті. — Я вже в порядку.

Але навіть подалі від ведмедя світ пах кепсько: важкою кіптявою, ніби весь Честер Мілл перетворився на велику замкнену кімнату. На додачу до запаху диму й гниючих тварин, він відчував тлінний аромат рослинного життя й болотяний дух, що, поза всякими сумнівами, здіймався з висихаючого ложа Престіл. «Якби ж то повіяв вітер», — подумав він, але в повітрі лише вряди-годи чувся слабенький повів, з яким доносилися ті самі мертвотні запахи. Звіддаля, з заходу, рухалися хмари — жорстокий дощ, либонь, періщить у Нью-Гемпширі, — але, досягши Купола, хмари розходилися в різні боки, немов ріка, що наштовхнулася на велику скелю посеред русла. Расті опанували ще більші сумніви щодо можливості дощу під Куполом. Він нагадав собі не забути зазирнути на метеорологічні сайти, якщо коли-небудь випаде вільна хвилинка. Життя стало жахливо клопітким і некеровано безладним.

— А чи не мо' так бути, доку, щоби братик ведмедик помер від сказу? — запитав Роммі.

— Сумніваюся. Гадаю, тут саме те, про що нам і казали діти: чисте самогубство.

Всі полізли до фургона, Роммі повільно повіз їх по дорозі Чорна Гряда. Расті тримав на колінах лічильник Ґайґера. Той рівномірно сокорив. Він побачив, як стрілка піднялася до позначки +200.

— Зупиніть тут, містере Берпі! — скрикнула Норрі. — Не виїжджайте з гаю! Якщо вам доведеться зомліти, мені чесно не хочеться, щоб це трапилося, коли ви кермуєте машиною, хай навіть і зі швидкістю десяти миль за годину.

Роммі слухняно загальмував.

— Вискакуйте, діти, я буду вас няньчити. Док далі поїде сам. — Він обернувся до Расті. — Сідайте за кермо, але рушайте потихеньку і моментально ставайте, тільки-но стрілка радіації скочить вище безпечного рівня. Або якщо відчуєте млість. Ми підемо за вами слідом.

— Будьте обережні, містере Еверет, — сказав Джо, а Бенні додав: — Не хвилюйтеся, якщо вілсонетеся разом із фургоном. Ми виштовхаємо вас назад на дорогу, коли ви очуняєте.

— Спасибі тобі, мій щирий друже, — відгукнувся Расті. — Возвеселімося всі праведні серцем.

— Га?

— Не переймайся.

Расті сів за кермо і грюкнув водійськими дверцятами. На пасажирському сидінні цокотів лічильник Ґайґера. Рушив — дуже повільно — з гаю. Звідси дорога Чорна Гряда йшла вгору до саду. Спершу він не помічав нічого надзвичайного, на мить його навіть укололо глибоким розчаруванням. Та раптом яскравий пурпуровий спалах різонув йому по очах і він поспішно вдарив по гальмах. Авжеж, щось є там, нагорі, яскраве щось посеред нетрів занедбаного яблуневого саду. Зразу позаду себе, у боковому люстерку фургона, він побачив, як зупинилася його піша команда.

— Расті! — погукав Роммі. — Що там?

— Я бачу його.

Він порахував до п'ятнадцяти, і пурпуровий вогник знов зблиснув. Він нахилився вбік, щоб поглянути на лічильник Ґайґера, коли крізь віконце з водійського боку до нього зазирнув Джо. Нові прищі набубнявіли в нього на шкірі, немов стигмати.

— Ви щось відчули? Млість? Шум у голові?

— Ні, — відповів Расті.

Джо показав рукою вперед..

— Онде те місце, де ми були втратили свідомість. Прямо отам.

На лівому узбіччі Расті помітив у пилюці сліди, немов від лежбища.

— Пройдіть туди, — запропонував Расті. — Усі вчотирьох. Давайте подивимося, чи ви знову знепритомнієте.

— Їіісусе, — пробурмотів Бенні, приєднуючись