Читати книгу - "Вовк-тотем"

намагатися вчитись усього у вовка: наприклад, прийомів полювання, передавання голосу, військового мистецтва, тактики й стратегії, бойового характеру, колективному духу, організованості-дисциплінованості-витривалості, обирати своїм ватажком найсильнішого в боротьбі, коритись авторитету, оберігати свою родину і рід, оберігати й захищати степ, дивитись на небо й поважати Тенґера і ще багато чого іншого. Тому я вважаю, що монгольські пісні й музика неодмінно мали зазнати впливу вовчого виття, навіть можна сказати, що монголи навмисне вчились у них і наслідували їм. Жодна з інших тварин степу — ні корова, ні вівця, ні кінь чи собака, ні дзерен, ні байбак, ні лисиця, ніхто інший — не вміють видавати таких протяжних звуків, тільки у вовчій пісні вони є і в монгольських піснях. Ось послухай уважно, схоже чи ні?

Ян Ке закивав головою й сказав:

— Схоже! Чим далі слухаєш, тим більше схоже. Якби ти не сказав про це, я б і не подумав звернути увагу. Коли Ху Сунхуа[152] співає монгольську «Хвалебну пісню», на самому її початку бринять і тремтять багато звуків, трелів, і звук тягнеться довго, а все це — наслідування вовчого виття. За ці два роки ми почули багато монгольських пісень, і немає жодної з них, де б не було довгих тремтячих і протяжних звивистих звуків. Шкода, немає магнітофона, а то б можна було записати вовчу пісню й монгольську пісню, а потім порівняти їх, тоді б неодмінно між ними обома виявився зв’язок.

Чень сказав:

— Ми, ханьці, також полюбляємо слухати монгольських пісень — вони довгі й протяжні, ніби сам безмежний степ, однак ніхто з нас не знав, що джерелом монгольських пісень є вовки. Проте нині монголи з Внутрішньої Монголії не бажають визнавати, що їх народні пісні еволюціонували з вовчого виття. Я запитував про це в кількох скотарів, хтось із них відповів «ні», а хтось просто ухилився від відповіді. Це й не дивно — хіба тепер не співають у «Записках про червоний ліхтар»[153]: «…перегук тюремної сторожі, мов той вовчий вий»? Хто ж тоді ще наважиться сказати, що монгольські народні пісні мають відношення до вовків? У цьому випадку «Хвалебну пісню», що прославляє великого лідера, заріжуть на корню, а співака зроблять контрреволюціонером. Однак факт є факт, це не просто збіг обставин.

Чень Чжень зітхнув:

— Насправді можуть передати дух великого монгольського степу тільки вовчі пісні й монгольські народні пісні.

Ерлан знову з риком повів великих і малих собак двох родин у північно-західному напрямку. Дочекавшись, поки собаки припинять гавкати, Вовчик знову завив — поступово він уже навчився не збиватись на собачі звуки і вправно видавати справжній вовчий вий. Після п’яти-шести завивань поспіль, він раптом замовк, підбіг до миски з водою, що стояла поряд із вовчим колом, і зробив декілька ковтків води, щоб промочити горло, потім повернувся до північно-західного краю вовчого кола й довго завив, однак через певний час знову зупинився, настовбурчив вуха і почав тихо чекати на відповідь. Минув досить довгий час, поки з безладного вовчого виття раптом долинув із західного схилу жорсткий і владний звук. Було схоже, що власник цього голосу — вовчий князь або ватажок зграї. У ньому вчувався наказ, його кінцевий звук був недовгим, чітко вчувалися уривчасті звуки. З цього вовчого виття Чень Чжень міг зрозуміти, що той князь мав кремезне тіло, широкі груди й спину, глибокі легені. Хлопці були так налякані цим виттям, що не наважувались більше видавати ні звуку.

Вовчик знову остовпів, але відразу ж радісно застрибав. Він обрав собі належну позу, опустив голову, зібрав сили, однак не знав, як відповідати, тож йому залишалося тільки максимально наслідувати те виття. Хоча голос Вовчика був ніжним, однак уривчасті й кінцеві звуки, а також інтонацію він наслідував досить чітко. Вовчик повторив цей звук декілька разів, але той владний звук ватажка так більше й не з’явився.

Чень Чжень з усіх сил намагався вгадати значення й наслідки цього діалогу. Він думав, що, певно, ватажок запитав Вовчика: «Хто ти, врешті-решт, такий? Чия ти дитина? Мерщій відповідай!» Однак відповідь Вовчика раптом тільки повторила його запитання: «Чия ти дитина? Мерщій відповідай!» До того ж іще й наслідуючи наказову інтонацію ватажка, який перебував на командній висоті. Той ватажок мав дуже розлютитись, і в нього додалося сумнівів щодо Вовчика. Результат цього діалогу мав бути дуже сумним.

Вовчик, напевне ж, не розумів ієрархічних відносин у вовчій зграї, тим більше він не розумів етикету старшинства там. Тож те, що Вовчик раптом наважився у присутності такої великої кількості вовків наслідувати запитання ватажка, вовки повинні були сприйняти як ігнорування авторитету й жахливу неввічливість, зневагу до старших. Вовки разом видали короткий заклик, ніби вони скипіли справедливим гнівом, а з іншого боку — ніби почали сперечатись. За деякий час вовки замовкли, але Вовчик увійшов у азарт. Хоча він не розумів запитань ватажка й гніву зграї, однак він відчув, що ті тіні в темряві вже зауважили його існування й хочуть налагодити з ним зв’язок. Вовчик дуже сподівався продовжити це спілкування, однак він не міг виявити своїх намірів, тож від хвилювання йому залишалося тільки невпинно повторювати щойно вивчену фразу й кидати в темряву речення за реченням слова вовка: «Чия ти дитина?…Мерщій відповідай! Мерщій відповідай! Мерщій відповідай!»

Усі великі вовки, напевне, дерли на собі вуха й шкребли голови з розгублення — адже вовки жили в монгольському степу десятки тисяч років, але ще ніколи не мали справи з таким вовченям. Очевидно, воно живе в людському таборі, поряд із собаками й вівцями, тож тільки насміхається над нами і все йому — абищо, городить тут дурниці. Тож, врешті-решт, він