Читати книгу - "Кіберіада"

збігатися навіть у тому випадку, коли вони не спілкувалися між собою. Певними рамками обмежує наукові досягнення і загальний рівень знань даної історичної епохи. Саме тому, наприклад, такими схожими, хоч і створеними незалежно, були атомістичні теорії фізиків Заходу і Сходу; одні не могли відкрити засад, з яких випливає дія лазера, щоб того ж не зробили інші. Отже, не слід переоцінювати збіжності в її пізнавальному розумінні.

Жаб’яча Ікра, як назвали її біохіміки, являла собою в одних умовах напіврідку, в інших — драглисту речовину; при кімнатній температурі, за нормального атмосферного тиску і в невеликій кількості вона мала вигляд лискучого, липкого слизу, що й справді нагадував покриту слизовою оболонкою жаб’ячу ікру; звідси й пішла назва. А біофізики синтезували відразу близько гектолітра цієї псевдоплазми й охрестили її більш демонічним ім’ям, бо, перебуваючи у вакуумі, вона поводилася дещо інакше, ніж Жаб’яча Ікра, і виявляла певний, досить дивний ефект.

У структурі цієї речовини значну роль відігравав вуглець, а також кремній та важкі елементи, практично відсутні у земних організмах. Вона реагувала на певні збудники, витворювала енергію, бо випромінювала її у вигляді тепла, але позбавлена була обміну речовин у біологічному розумінні. Спочатку здавалося, що це — хоч і неможливе, а все ж здійсненне — perpetuum mobile, щоправда, у вигляді колоїдної речовини, а не «машини». Вбачаючи в ній замах на священні закони термодинаміки, речовину дуже старанно дослідили. Зрештою, фізики дійшли висновку, що енергію, яка підтримує її стан, речовина черпає (справжній «цирковий трюк», акробатичні «штучки» нетривких поза своїми зв’язками гігантських молекул!) з ядерних реакцій «холодного типу». Реакція розпочиналася, коли субстанція досягала певної критичної маси, причому мала значення не тільки кількість речовини, а й її конфігурація.

Цю реакцію важко було виявити, бо всю енергію, що вивільнялася, — як променеву, так і кінетичну енергію ядерних осколків, — речовина повністю поглинала й використовувала «на власні потреби». Це відкриття просто приголомшило фахівців. По суті, атомні ядра всередині кожного земного організму є «чужорідними» чи принаймні нейтральними щодо нього. Життєві процеси ніколи не досягають прихованих у них енергетичних можливостей, не можуть використати величезних накопичених у них сил; у живій тканині атоми — це, власне, тільки електронні оболонки, бо лише вони й беруть участь у біологічних (хімічних) реакціях. Тому, наприклад, радіоактивні елементи, що потрапляють до організму з водою; їжею чи повітрям, виконують у ньому роль «зайд», замаскованих тільки зовнішньою (тобто, електронних оболонок) подібністю, завдяки якій «вдають» перед живою тканиною, нездатною відрізнити їх від інших атомів, звичайні, нормальні, нерадіоактивні частинки. Будь-який їхній «вибух», будь-який різновид атомного розпаду такого непроханого гостя стає для живої клітини мікроскопічною катастрофою — завжди шкідливою для неї, хай навіть і незначною мірою.

А от Жаб’яча Ікра не могла обійтися без цих процесів, вони були її поживою і повітрям, бо інших джерел енергії вона не потребувала і навіть не змогла б із них скористатися. Жаб’яча Ікра стала підвалиною величезної споруди з різних гіпотез, — справжньої, на жаль, Вавілонської вежі, бо ті гіпотези ніяк не узгоджувалися між собою.

Згідно з найпростішими з них, Жаб’яча Ікра являла собою протоплазму, з якої побудовані організми Відправників зоряного коду. Щоб синтезувати її, було використано, як я зазначав, лише невелику частину — не більшу за 3–4 % — усієї закодованої інформації, частину, яку вдалося «перекласти» для операції синтезу. Прихильники цих поглядів вважали, що весь код є описом організму одного Відправника, і, якби пощастило цей опис реалізувати в цілому, перед нами постав би живий, обдарований розумом представник галактичної цивілізації, що його було «передано» земним адресатам, немов телеграфом, струменем нейтринного випромінювання.

Згідно з іншими, близькими до цих, припущеннями, нам було прислано не «атомний портрет» зрілого «зоряного» організму, а щось подібне до зародка, здатної до розвитку яйцеклітини або ж плоду. Це міг бути й плід, відповідним чином запрограмований генетично, і якби на Землі його зуміли матеріалізувати, він міг би виявитися для людей таким самим компетентним партнером, як і зрілий індивід у першому випадку.

Не бракувало й радикально відмінних поглядів. Згідно з іншою їх групою чи сімейством (бо гіпотези кожної групи єднав своєрідний «кровний зв’язок»), код описував не якогось індивіда, а «інформаційну машину», отже, різновид технічного пристрою, а не посланця космічної раси. Одні під такою машиною розуміли щось на зразок утвореної з Жаб’ячої Ікри бібліотеки чи «плазматичного резервуара пам’яті», можливо, здатного повідомляти закладену в ньому інформацію і навіть «вести дискусію» в її межах. Інші вбачали в ній «плазматичний мозок» — аналоговий, цифровий або змішаного типу, який не зміг би дати відповідь на запитання, що стосувалися Відправників, але був би чимось на кшталт «технологічного подарунку»; тобто код — це акт вручення через космічний простір однією цивілізацією іншій її найдосконалішого інструменту для перетворення інформації.

Усі ці гіпотези мали ще й свої так звані «чорні» або «демонічні» варіанти, породжені, як дехто говорив, надмірним захопленням науково-фантастичною літературою. На думку тих, хто зачитувався такими книжками, прислане нам — байдуже, чи був то «індивід», чи «плід», чи «машина», — після матеріалізації мало намагатися заволодіти Землею. І тут, всередині групи, яка обстоювала цей варіант, також був поділ — одні прихильники теорії «оволодіння Землею» вважали, що йдеться про заплановане десь у Галактиці «вторгнення», а інші говорили про «акт космічної зичливості», бо, мовляв, саме таким чином високорозвинені цивілізації застосовують щодо менш розвинених «акушерське втручання», полегшуючи народження досконалішого суспільного устрою — саме в інтересах цих інших цивілізацій.

Такі гіпотези (а їх було значно більше) я вважав не тільки помилковими, а й безглуздими. Я гадав, що зоряний код не описує ані «плазматичного мозку», ані «інформаційної машини», ані «організму» чи «зародка», оскільки визначений ним об’єкт взагалі не фігурує в категоріях наших уявлень, що це наче план церкви, надісланий австралопітекам, або бібліотека, двері якої відчинено перед неандертальцями. Я був переконаний, що код не призначався цивілізації, що стоїть на такому низькому щаблі розвитку, як наша, і тому нічого в нас з його розшифруванням не вийде.

За це мене охрестили нігілістом, а Вільгельм Іні доповів своїм зверхникам, нібито я саботую Проект, про що я довідався, хоч і не мав своєї підслуховувальної мережі.

Я вже працював майже місяць над «Голосом Неба», коли завдяки роботі групи біологів проблема постала перед нами у зовсім новому світлі. У Проекті ми мали так звану Книгу Малого Пса, куди кожен міг записувати свої висновки, критику чужих гіпотез, власні ідеї, цінні думки чи результати досліджень. Результат, одержаний біологами, посів у ній почесне, хто