Читати книгу - "Вовк-тотем"

в монгольському степу, коли руйнують гнізда, ніколи не винищують усіх цуценят у гнізді, а в тих, які залишаються, «мачух» і «годувальниць» виявляється стільки, що вони їдять молока досхочу, тому в них і кістяки міцні і, взагалі, саме тому монгольські вовки в усьому світі є найбільшими, найміцнішими і найрозумнішими… Ченю тоді хотілось додати, що це ще не все, що материнська любов вовчиць навіть виходить за межі власного виду й вони можуть вигодовувати дітей своїх найлютіших ворогів — людей. За лютістю вовчиць криється найбільш зворушливе й незбагненне людинолюбство.

Однак зараз вовчиці, які втратили весною своїх малят, прибігли сюди згорьовані, керовані ниточкою надії віднайти своє маля. Вони чудово знали, що тут — дуже небезпечне місце, де скупчились люди, собаки й рушниці, де були сконцентровані житла орхонських степовиків, однак вовчиці все одно наближались, попри небезпеку. Цієї миті Ченю дуже хотілось розкрити шкіряний ошийник Вовчика й відпустити його одразу до стількох мам, щоб він віднайшов свою й приєднався до неї. Однак він не наважувався його відпустити, він боявся, що як тільки Вовчик вибіжить за територію табору, свої й сусідські собаки вже сприймуть його за дикого вовка, кинуться на нього й розірвуть. Не міг він і віднести Вовчика подалі від табору й випустити в темряві, адже тоді він би сам потрапив до зграї оскаженілих вовчиць…

Вовчик, здавалося, реагував надзвичайно чутливо на відмінний від учорашнього звук — він ніби не знав, що робити у відповідь на ці заклики з усіх боків. Він, очевидно, не розумів, що означає це дивне і складне виття і тим більше не знав, як йому на нього відповідати. Вовча зграя, не почувши його відповіді, поступово зменшила кількість голосів. Вони, напевне, не могли зрозуміти, чому більше не чутно того на сто відсотків справжнього виття вовченяти, який був учора.

Саме в цю мить Вовчик рівно вмостився й, обернувшись на північний захід, почав вити. Він опустив голову й видав перший ключовий звук: «у-у-у», потім з усіх сил напружився, повільно підняв голову, і його «у» нарешті перетворилося на «оу»: «у-у-у… оу… оу…» — якось нескладно завершив Вовчик свій «нестандартний» вий. Вовче виття навколо раптом зі скрипом зупинилося — вовча зграя ніби заціпеніла: що означає це «у-у-у… оу… оу…»? Зграя була дещо спантеличена, тому продовжувала мовчки чекати. Через деякий час із боку зграї долинув звук, який абсолютно точно наслідував виття його Вовчика — ніби це завив якийсь напівдикий вовк. Чень звернув увагу, що тут уже Вовчик заціпенів, не розуміючи, що означає цей голосовий запит. Малий скидався на щойно вилікуваного глухонімого вовка — він ані мови інших не розумів, ані висловити того, що хотів, не міг. До того ж у такій темряві «співрозмовники» не могли бачити ні його жестів, ні виразу.

Вовчик, зачекавши трохи, але не почувши відповіді, продовжив вправлятися, як сам собі знав. Він опустив голову, натужився, потім підняв голову й вивергнув із себе довгий звук, причому цього разу відновив той найвищий рівень своїх умінь, якого досяг учора вночі. «У…оу…» — виття було довгим, ще з дитячими звуками й інтонаціями, ніби спів флейти чи голос труби або маленького годинника чи короткого волового ріжка, коли кінцеві ноти не обриваються, а звукова хвиля йде далеко. Вовчик був надзвичайно задоволений цим своїм довгим виттям. Він не став чекати, поки зграя відповість, а почав вити раз по раз, зазнаючи насолоди при цьому, однак оскільки хвилювався, то закінчення кожного виття щоразу трохи скорочував. Його голова підводилась усе вище, аж поки ніс не почав указувати прямо на Тенґера. Він перебував у сильному збудженні, й виття виходило в нього дедалі вправніше, точніше, навіть поза була вже точно такою, як у великого вовка. Щоб виходив довгий звук, він прикривав і округлював пащу таким чином, щоб утворювалась ніби труба, а потім видихав повітря із самого низу живота, щоб утворювався рівний і збалансований протяжний звук, який він тягнув, аж поки ставало натхнення. Потім він з усієї сили вдихав повітря і продовжував вити далі, розтягуючи звук. Вовчик «завивав» із безмежною радістю, піднесено надсилаючи зграї свій «несамовитий плач» і бурхливо розкриваючи перед степом красу свого співочого горла. Голос у Вовчика був надзвичайно ніжним, соковитим і чистим, дійсно, мов у дитини, переливчастим і дзвінким. Виводячи свої трелі, Вовчик ще й з власної ініціативи почав абияк змінювати мелодію, додаючи багато тремтячих звуків і заворотів.

Хлопці аж заслухались, а Ян Ке навіть не стримався й стиха почав повторювати за Вовчиком його пісню.

Чень Чжень також тихо сказав до Яна:

— Я зробив одне спостереження: почувши Вовчикове виття, можна зрозуміти, чому монгольські народні пісні мають довгі тремтячі й протяжні звуки. Стиль їхніх пісень значно відрізняється від стилю китайських народних пісень. Я здогадуюсь, що цей стиль прийшов від гунів разом із поклонінням вовку-тотему. У «Книзі історії» є запис: «Історія Вей» та «Життєписи гунів»[151] свідчать, що за сивої давнини гун Шаньюй мав двох вродливих дочок, молодша з яких за власним бажанням одружилась зі старим вовком і народила від нього багато дітей. В оригіналі тексту навіть сказано: «Молодша сестра… спустилась униз та стала вовку за дружину, і в неї народився син. Потім їх нащадків збільшилося так, що вони утворили цілу країну. Ось чому мешканці цієї країни полюбляють співати довгі протяжні пісні, а також вити, як вовки».

Ян Ке поспішив запитати:

— У «Життєписах гунів» справді є такий запис? Ти все-таки читаєш уважніше за мене. Якщо справді є такий запис, тоді ми дійсно знайшли витоки монгольських пісень.

Чень відповів:

— Гадаєш, я помиляюсь? Я читав «Життєписи гунів» стільки разів, що деякі уривки звідти знаю напам’ять. Як може вчений, який приїхав жити в монгольський степ, не прочитати «Життєписи гунів»? Вовк-тотем присутній скрізь у степу. Тотем нації — це об’єкт поклоніння і наслідування для неї, тож нація, яка поклоняється вовку-тотему буде неодмінно