Читати книгу - "Вовк-тотем"

Старий пішов. На пасовищах в улоговині запала тиша, чулося тільки гикання овець, які ремиґали, або тріпотіння вух великих баранів, які таким чином розганяли комарів. Перша партія цих комах уже раптово з’явилась над степом, однак це були тільки малі «літаки-розвідники», а стрімкі непереборні атаки «бомбардувальників» ще чекали попереду.

Хлопці ще трохи поговорили, а потім вирішили по черзі йти спати. Першим пішов Чень, а Ян Ке, подивившись на наручного годинника з циферблатом, що світився в темряві, та затиснувши в руці ліхтарика, ловив кожний рух навколо. На шиї в нього висіла сумка, в якій було півзв’язки хлопавок — про всяк випадок.

Вовчик, який наївся конятини, ще й не стемніло, як вже натягнув ланцюга, всівшись на самому краєчку вовчого кола в північно-західному напрямку, й витягнув шию та настовбурчив вуха, зосередившись і не рухаючись та напружено очікуючи такого бажаного звуку. Його очі блищали так, що було зрозуміло — він хоче податись услід за поглядом на той бік гір, і від цього його погляду в людини ще дужче стискалося серце, ніж від погляду сироти в дитбудинку, який видивляється своїх батьків.

Щойно минула північ, як вчасно почулося вовче виття. Зграя знову розпочала голосову війну на виснаження, й над схилами з трьох боків навколо зависла пелена виття. Їхня атака була лютою. Собаки всієї бригади тієї ж миті скажено загавкали у відповідь, і потужна голосова хвиля помчала на вовчу зграю. Вовче виття раптом припинилося, однак варто було собакам замовкнути, як виття починалося знову, причому атака ще набирала в силі. Після кількох таких раундів собаки, які вже прогавкали цілу ніч, вирішили, що вовки блефують, тому почали економити «пороховий запас» своїх зв’язок, послабили силу голосів і зменшили кількість відповідей.

Чень Чжень поспішив разом із Яном Ке наблизитись до Вовчика, й вони почали спостерігати за ним при слабкому світлі зірок. По вовчому колу шерехтів залізний ланцюг — Вовчик давно вже так хвилювався, що почав намотувати коло за колом, адже щойно він збирався завити, наслідуючи диких вовків, як йому перешкоджав собачий гавкіт, і найближчі до нього голоси Ерлана, Хуанхуана й Еле постійно повертали його на собачу територію. А коли Вовчик хвилювався, у нього виходили тільки ті дивні звуки «хуав-хуав, хуахуа», і він так сердився, що спалахував ненавистю й починав мотати головою. Ті декілька місяців, що він провів серед собак, призвели до того, що собачі голоси міцно засіли у нього в голові й він не міг віднайти тепер свого голосу.

Ерлан на чолі інших собак схвильовано бігав туди-сюди з північно-західного боку отари й безперестанку гарчав, ніби помітив ворога. Невдовзі з того боку донісся вовчий вий, однак цього разу здавалось, що він лунав набагато ближче до Ченевої юрти. Гавкіт собак з інших загонів поступово вгамувався, а вовча зграя, здавалося, повільно збиралась на північно-західному схилі за Ченевою юртою. У Ченя тремтіли губи, коли він стиха сказав:

— Основні сили зграї націлені на нашого Вовчика. Пам’ять вовків справді бездоганна.

Ян Ке міцно тримав у руці великий ліхтар. Він також трохи боявся. Помацавши хлопавки в сумці, він сказав:

— Якщо зграя нападе відразу в повному складі, я не зможу всього допильнувати, тож ти будеш подавати ліхтарем сигнали, а я кидатиму в зграю «ручні гранати».

Собачий гавкіт нарешті припинився. Чень тихим голосом сказав:

— Швидше! Швидше присядь і дивись — Вовчик збирається вити.

Коли собачий гавкіт не заважав, Вовчик міг ретельно дослухатися до голосів диких вовків. Він розправив груди, настовбурчив вуха, закрив пащу й тихо слухав. Вовчик був дуже розумний — він не став знову абияк розтуляти рота й безладно повторювати, а спочатку вирішив повправлятись у слуханні, щоб почути більше звуків, що долинали з темряви, а потім уже вчитися володіти голосом.

Виття вовчої зграї все так само було націлене на Вовчика. Той же поспішав визначити напрямок — якщо вили на півночі, він повертав голову на північ, якщо ж вили на заході — повертався на захід, а якщо виття долинало з усіх трьох боків, він починав безладно крутитися на одному місці.

Чень Чжень також уважно дослухався до вовчого виття й визначив, що цієї ночі він, очевидно, відрізнявся від попередніх разів. Учора вночі виття було більш-менш однаковим, до нього тільки домішувалися нотки погроз, а сьогодні вовчі голоси постійно мінилися — були то високими, то низькими, і в них звучало запитання, спроба, навіть наполегливий заклик вовчиць до своїх синів та дочок. Ченя ці голоси пройняли холодом.

Історії про любов вовчиць до своїх дітей надзвичайно поширені по всьому степу: щоб навчити вовченят полювати на здобич, вовчиці часто наражаються на небезпеку, ловлячи живих ягнят; щоб уберегти вовченят у норі, постійно б’ються не на життя, а на смерть із мисливцями; заради безпеки своїх малят можуть постійно щоночі перетягувати їх по норах; наїдаються так, що ледь не лусне живіт, а потім відригують усю цю їжу дітям, щоб їх нагодувати; заради загальної вигоди усієї зграї вовчиці, які втрачають усіх своїх малят, можуть годувати своїм молоком дітей своїх рідних або двоюрідних сестер. Старий Біліґ колись розповідав, що давно в Орхонському степу був один старий мисливець, який бачив, як три вовчиці спільно годували одне кубло цуценят. Того року навесні він пішов далеко в гори в пошуках нори із вовченятами й на одному схилі помітив трьох вовчиць, які лежали напівколом і годували приблизно вісьмох малюків — біля живота кожної з них лежало по двоє-троє вовченят, тож у нього й інших мисливців рука на них не піднялась і вони пішли шукати інше лігво. Старий розповідав, що мисливці й конопаси