Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Правда ваша, — сказала пані Данґляр, — та, гадаю, незабаром усе зміниться й Ежені заявиться до вашого кабінету.

— До мого кабінету?

— Я хочу сказати, до міністерського кабінету.

— Навіщо?

— Щоб попросити вас улаштувати їй ангажемент в оперу. Ох, іще ніколи не бачила я такого замилування в музиці! Для дівчини з найвищого світу це просто кумедно!

Дебре всміхнувся.

— Що ж, — сказав він, — нехай приходить, якщо ви з бароном будете згодні. Ми влаштуємо їй цей ангажемент і постараємося, щоб він відповідав її талантам, хоч ми надто вже бідні, щоб оплачувати такий талант, як ото у неї.

— Можете йти собі, Корнелі, — сказала пані Данґляр, — ви мені більше не потрібні.

Корнелі пішла, і за хвилю пані Данґляр вийшла із будуару в гарнюньому негліже. Вона сіла коло Люсьєна і почала замислено гладити цуцика.

Люсьєн мовчки дивився на неї.

— Скажіть, Ерміно, — мовив він нарешті, — відверто скажіть: ви чимось засмучені?

— Ні, нічим, — відказала баронеса.

Та їй було душно, вона підвелася, спробувала вдихнути на повні груди і підійшла до люстра.

— Я сьогодні скидаюся на опудало, — сказала вона.

Усміхаючись, Дебре підвівся, щоб підійти до неї й заспокоїти з цього приводу, аж раптом двері відчинилися.

Увійшов Данґляр. Дебре знову опустився на диван.

Почувши, як відчинилися двері, пані Данґляр обернулася і глянула на свого чоловіка з подивом, якого навіть не спробувала приховати.

— Доброго вечора, мосьпані, — сказав банкір. — Доброго вечора, пане Дебре.

Либонь, баронеса пояснила собі ці несподівані відвідини тим, що барон захотів затерти ті шпильки, які декілька разів за цю днину виривалися в нього.

Вона прибрала гордовитого вигляду і, не відповідаючи чоловікові, обернулася до Люсьєна.

— Прочитайте мені щось, пане Дебре, — сказала вона.

Дебре той візит спершу стривожив, та, побачивши, яка незворушна баронеса, він заспокоївся і простягнув руку до книжки, закладеної перламутровим ножиком із золотою оздобою.

— Перепрошую, — сказав банкір, — але ви зморені, баронесо, і вам пора відпочити. Уже одинадцята година, та й пан Дебре мешкає далеченько.

Дебре остовпів, і не тому, що Данґлярів тон не був поштивий і спокійний; та за тією чемністю і спокоєм стояла незвична готовність не зважати цього разу на бажання дружини.

Баронеса теж була здивована і висловила свій подив поглядом, що, либонь, змусив би її чоловіка замислитися, якби він не дивився у газету, де шукав відомості з біржі.

Отож той гордовитий погляд пропав марно і геть не сягнув мети.

— Пане Дебре, — сказала баронеса, — майте на увазі, що я не маю ані найменшого бажання спати, що мені багато треба розповісти вам, і що вам доведеться слухати мене всеньку ніч, хоч би як вас там хилило на сон.

— Я до ваших послуг, пані, — незворушно відказав Дебре.

— Любий пане Дебре, — устряв банкір, — прошу вас, позбавте себе сьогодні від балачок пані Данґляр; ви з тим самим успіхом можете вислухати її і завтра. Та сьогоднішній вечір належить мені, я залишаю його за мною і присвячу його, з вашого дозволу, серйозній розмові з дружиною.

Цього разу удар був простий і спрямований так влучно, що приголомшив Люсьєна і баронесу. Вони перезирнулися, наче бажаючи знайти опору одне в одному від цього нападу, та незаперечна влада господаря дому взяла гору, і перемога лишилася за чоловіком.

— Не подумайте тільки, що я виганяю вас, любий Дебре, — провадив Данґляр, — нітрохи, що ви! Та з огляду на непередбачені обставини мені треба сьогодні ж таки побалакати з баронесою: це буває не так часто, щоб гніватися за це на мене.

Дебре пробурмотів декілька слів, уклонився і вийшов, налітаючи на меблі, наче ото Натан в «Аталії».

— Просто дивно, — сказав він собі, коли за ним зачинилися двері, — як легко беруть над нами гору ці чоловіки, яких ми завжди висміюємо!

Коли Люсьєн вийшов, Данґляр сів замість нього на дивані, згорнув книжку, що лишилася розгорнута, і, прибравши надзвичайно силувану позу, теж почав гратися з цуциком. Та оскільки той цуцик, що не ставився до нього так приязно, як до Дебре, хотів був його вкусити, то він згріб його шкуру і жбурнув у протилежний кінець покою на тапчан.

Цуцик на льоту заскавучав, та, опинившись на тапчані, сховався за подушку і, здивований таким незвичним ставленням, замовк і не ворушився.

— Ви робите успіхи, мосьпане, — не моргнувши й оком, сказала баронеса. — Зазвичай ви просто брутальні, та сьогодні поводитеся немов бидло.

— А це тому, що сьогодні в мене настрій гірший, аніж звичайно, — відказав Данґляр.

Ерміна зиркнула на банкіра з величезною зневагою. Та звичка кидати зневажливі погляди зазвичай виводила із себе зарозумілого Данґляра, та сьогодні він, здавалося, не звернув на те ніякої уваги.

— А мені що до вашого кепського гумору? — відтяла баронеса, обурена чоловіковим спокоєм. — Це мене не стосується. Сидіть у себе в кімнаті з вашим недобрим настроєм або ж виявляйте його у своїй конторі, адже у вас є службовці, яким ви платите гроші, от і зривайте на них ваш настрій!

— Ні, пані, — відказав Данґляр, — ваші поради недоречні, тож я не хочу слухати їх. Моя контора — це моя золотоносна річка, як каже, здається, пан Демутьє, і я не маю наміру заважати її плину і каламутити її хвилі. Мої службовці — чесні люди, які допомагають мені наживати маєток, і плачу я їм незмірно менше, ніж вони заслуговують, якщо оцінювати їхню працю за результатами її. Мені нема за що гніватися на них, зате викликають у мене гнів люди, що годуються моїми обідами, заганяють моїх коней і спустошують мою касу.

— Що ж це за люди, які спустошують вашу касу? Скажіть ясніше, коли ваша ласка.

— Не турбуйтеся, якщо я і промовляю загадками, то вам не доведеться довго шукати ключ до них, — відказав Данґляр. — Мою касу спустошують ті, хто за однісіньку годину виймає відтіля п’ятсот тисяч франків.

— Не розумію я, — сказала баронеса, намагаючись приховати дрож у голосі й рум’янець на обличчі.

— Та ні, ви пречудово все розумієте, — сказав Данґляр, — та якщо ви такі вперті, то я скажу вам, що я втратив на іспанській позиці сімсот тисяч франків.

— Ти ба! — насмішкувато сказала баронеса. — І ви звинувачуєте в цьому мене?

— А чом би й ні?

— Я винна в тому, що ви втратили сімсот тисяч франків?

— Та вже ж не я.

— Раз і назавжди, мосьпане, — гостро сказала баронеса, — я заборонила вам розмовляти зі мною про гроші; до такої мови не звикла я ні в моїх батьків, ні в домі мого першого чоловіка.

— Ще б пак, — сказав Данґляр, — у всіх них не було і шеляга за душею.

— Тим паче я не могла познайомитися з вашим банковим жаргоном, який тут гучить мені у вухах від ранку до вечора. Ненавиджу дзенькіт монет,