Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Ти ба, яке диво! — сказав Данґляр. — А я гадав, що ви навіть дуже цікавитеся моїми грошовими оборудками.

— Я? Що за дурня! Хто вам таке сказав?

— А ви самі.

— Облиште!

— Авжеж.

— Цікаво було б знати, коли таке було.

— Зараз скажу. У лютому ви перша заговорили зі мною про гаїтянську позику: наче ви бачили уві сні, що до гаврського порту увійшло судно і привезло звістку про виплату боргу, який уже начебто й виплачувати ніхто не збирався. Я знаю, що ви схильні до яснобачення, тож я звелів тихенько скупити всі облігації гаїтянської позики, які лишень можна було знайти, і отримав зиск у чотириста тисяч франків, із яких сто тисяч чесно передав вам. Ви витратили їх, як вам хотілося, я не втручався в це. У березні йшлося про залізничну концесію. Конкурентами були три компанії, що пропонували однакові гарантії. Ви сказали мені, наче ваше внутрішнє чуття підказує вам, що перевагу нададуть так званій Південній компанії. І хоч ви кажете, що справи чужі вам, ваше внутрішнє чуття в декотрих питаннях досить гостре. Отож, я негайно записав на себе дві третини акцій Південної компанії. І справді, їй надали перевагу; як ви й передбачали, акції зросли утричі, тож я нажив на цім мільйон, із якого двісті п’ятдесят тисяч передав вам на шпильки. А на що ви витратили ті двісті п’ятдесят тисяч франків?

— Та куди ви хилите зрештою? — вигукнула баронеса, здригаючись від досади й обурення.

— Потерпіть, мосьпані, я закінчую.

— Слава тобі Господе!

— У квітні ви були на обіді в міністра, там розмовляли про Іспанію, і випадково ви почули секретну розмову: ішлося про вигнання Дона Карлоса. Я придбав іспанську позику. Вигнання відбулося, і я здобув шістсот тисяч франків того дня, коли Карл V перейшов Бідассоа. Із тих шестисот тисяч франків ви отримали п’ятдесят тисяч екю; вони були ваші, ви розпорядилися ними на ваш розсуд, і я не вимагав, щоб ви звітували за них. Та хоч як там воно було, цього року ви здобули п’ятсот тисяч ліврів.

— І що ж далі?

— Далі? У тім і лихо, що далі справи поточилися гірше.

— Ви так дивно висловлюєтеся...

— Ці вислови передають мою думку, а це те, що мені й треба... Далі — це було три дні тому. Три дні тому ви розмовляли про політику з Дебре, й із його слів вам здалося, що Дон Карлос повернувся до Іспанії; тоді я продаю свою позику; новина розходиться у всіх усюдах, починається паніка, я вже не продаю, а даром віддаю; наступного дня виявляється, що звістка була неправдива, і через ту хибну звістку я втратив сімсот тисяч франків.

— Та й що ж?

— А те, що як я даю вам чверть мого виграшу, то ви повинні відшкодувати мені чверть мого програшу; четверта частка від семисот тисяч франків — це сто сімдесят п’ять тисяч франків.

— Ви чистісіньку дурню кажете, і я не розумію, чому до всієї цієї історії ви приплели ім’я Дебре.

— Та тому, що як у вас не виявиться випадково ста сімдесяти п’яти тисяч франків, які мені потрібні, вам доведеться позичити їх у ваших друзів, а Дебре ваш друг.

— Що за гидь! — вигукнула баронеса.

— Прошу вас, не треба гучних фраз, жестів і сучасної драми, люба пані. А то я муситиму сказати вам, що звідціля бачу, як Дебре собі посміхається, перелічуючи ті п’ятсот тисяч ліврів, які ви йому передали цього року, і каже собі, що нарешті знайшов те, чого не могли знайти найліпші гравці — рулетку, де виграють, нічого не ставлячи на кін і не втрачаючи від програшу.

Баронеса була в нестямі.

— Негіднику, — вигукнула вона, — посмійте лишень сказати, що ви не знали того, що сьогодні зважуєтеся закидати мені!

— Я не кажу, що знав, і не кажу, що не знав. Я тільки кажу: пригадайте мою поведінку за ті останні чотири роки, коли ви вже перестали мені бути дружиною, а я — вашим чоловіком, і ви побачите, яка вона логічна. Незадовго до нашого розриву вам закортіло вчитися музики з отим славетним баритоном, що так успішно дебютував ув Італійському театрі, а я вирішив навчитися танцювати під орудою танцівниці, що так уславилася в Лондоні. Це мені обійшлося, за вас і за себе, десь у сто тисяч франків. Я нічого не сказав, тому що в родинному житті потрібна гармонія. Сто тисяч франків за те, щоб чоловік і жінка ґрунтовно вивчили музику й танці — це недорого. Незабаром музика набридла вам, і у вас виникло бажання вивчати дипломатичне мистецтво під керівництвом міністерського секретаря; я надаю вам змогу вивчати його. Розумієте, мені нема діла до цього, якщо ви самі оплачуєте ваші уроки. Та тепер я бачу, що ви залазите в мою касу і що ваша освіта може коштувати мені сімсот тисяч франків щомісяця. Е ні, люба пані, так далі тривати не може. Або дипломат буде давати вам уроки безоплатно, і я буду терпіти його, або ж і духу його не буде в моєму домі. Зрозуміло вам, пані?

— Це вже занадто, мосьпане! — задихаючись, вигукнула Ерміна. — Ви переходите всі межі!

— Та я із задоволенням бачу, — сказав Данґляр, — що ви від мене не відлипаєте і самохіть дотримуєтеся заповіді: «Дружина за своїм чоловіком іде».

— Ви ображаєте мене!

— Правда ваша. Облишмо це і побалакаймо спокійно. Я особисто ніколи не втручався до ваших справ, хіба задля вашого добра, от і ви робіть так само. Кажете, мої грошенята не стосуються вас? Чудово, орудуйте своїми, а моїх не примножуйте і не применшуйте. Утім, це, може, якийсь підступ? Міністр має зуб на мене за те, що я в опозиції, і заздрить моїй популярності, то, може, він змовився з Дебре, щоб зруйнувати мене?

— Еге ж, скидається на правду!

— Авжеж, ще й як! Де ж таке хто бачив, адже хибна звістка телеграфом — це неможлива чи майже неможлива річ. Два останні телеграфи подали сигнали, що геть відрізнялися від інших. Авжеж, це наче задля мене все утнули!

— Здається, ви знаєте, — уже покірніше мовила баронеса, — що того службовця вигнали з праці чи навіть збиралися віддати до суду, уже й заарештувати його хотіли, та він утік. Його втеча свідчить про те, що він або навіженець, або злочинець... Ні, то була помилка.

— Авжеж, і з тієї помилки кепкують дурники, вона варта безсонної ночі міністрові, через неї державні секретарі пишуть папери, та вона коштує мені сімсот тисяч франків.

— Послухайте-но, — сказала раптом Ерміна, — якщо все це, на вашу думку, походить від Дебре, то чому ви кажете це мені, а не самому Дебре? Чому ви звинувачуєте чоловіка, а питаєте з жінки?

— А хіба я знаю Дебре? — запитав Данґляр. — Хіба я хочу його знати? Хіба я повинен знати, що це він дає вам такі поради? Хіба я граю на біржі? Ні, усе воно стосується вас, а не мене.

 — Та якщо вам це так