Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Бачу, я не помилився в тобі. Ти непоганий хлопчина, добре, як таким людям таланить. Ну ж бо розкажи, як це тобі так пощастило?

— Нащо це тобі? — запитав Кавальканті.

— Знову не довіряєш!

— Нітрохи. Я знайшов мого батька.

— Справжнього батька?

— Ну... він дає мені грошенята...

— То ти віриш йому й шануєш його, зрозуміло. А як звати твого батенька?

— Майор Кавальканті.

— І він задоволений тобою?

— Поки що, либонь, задоволений.

— А хто це допоміг тобі його знайти?

— Граф Монте-Крісто.

— Оцей, що в нього ти допіру був?

— Ага.

— Послухай, постарайся влаштувати мене до нього дідусем, якщо вже він таким опікується.

— Мабуть, я побалакаю з ним про тебе; а поки що ти чим будеш перейматися?

— Я?

— Авжеж, ти.

— Дуже люб’язно, що ти про це турбуєшся, — сказав Кадрус.

— Мені здається, — сказав Андреа, — якщо вже ти мною цікавишся, то я теж маю право дещо розпитати в тебе.

— Правда твоя... Я винайму кімнату в гарному домі, уберуся чепурненько, щодня буду голитися і ходитиму до кав’ярні читати газети. Вечорами буду ходити в театр з якоюсь компанією клакерів. Та й узагалі буду вдавати крамаря, що пішов на відпочинок, я завжди про це мріяв.

— Що ж, добре. Якщо ти втілиш цей намір і будеш обачно поводитися, усе буде чудово.

— Погляньте лишень на цього Боссюе! А ти ким станеш? Пером Франції?

— Усе можливе! — відказав Андреа.

— Майор Кавальканті, може, й пер... та, на жаль, спадковість у цьому ділі скасована.

— Про політику не будемо, Кадрусе! Що ж, ти здобув, що тобі треба було, і ми приїхали, то вилазь і щезни.

— Боронь Боже!

— Чом це?

— Подумай сам, малюче, на голові в мене червона хустина, чоботи без підошов, жодних паперів, та ще й у кишені десять луїдорів, якщо не брати до уваги того, що було там уже — одне слово, двісті франків. Та мене неодмінно заарештують коло застави! Щоб виправдатися, я муситиму заявити, що це ти дав мені ці грошенята, тож розпочнеться дізнання, потім слідство, дізнаються, що я покинув Тулон, ні в кого не спитавшись, і мене поженуть етапом до самого Середземного моря. І я знову стану номером сто шостим, і прощавайте, мої мрії зробитися крамарем, що відійшов від справ! Нізащо, синку, я волію гідно мешкати у столиці.

Андреа спохмурнів; любий син Кавальканті був, як він сам ото зізнався, страшенно впертий. Він зупинив коня, хутко роззирнувся довкруги, і, поки його погляд допитливо озирав усе, рука мов ненавмисне сягнула до кишені й намацала колодку кишенькового пістоля.

Та водночас Кадрус, що ні на мить не зводив очей зі свого супутника, завів руки за спину і потихенько відкрив довгого іспанського ножа, якого завжди мав при собі про всяк випадок.

Приятелі були вочевидь варті один одного і зрозуміли це; Андреа спокійнісінько витяг руку з кишені й заходився гладити свої рудуваті вуса.

— Нарешті ти житимеш щасливо, дядечку Кадрусе, — сказав він.

— Старатимуся зробити все можливе задля цього, — відказав корчмар із Ґарського мосту, складаючи ножа.

— Добре, гайда до Парижа. А як ти поминеш заставу, не викликаючи підозри? Мені здається, у такому вбранні ти ризикуєш ще дужче, сидячи в повозі, ніж простуючи пішки.

— Зачекай, — сказав Кадрус, — зараз побачиш.

Він надів капелюх Андреа, убрав кирею з великим коміром, яку покинув у бричці слуга, і прибрав зосередженого вигляду, який личить доброму слузі, коли його пан сам править кіньми.

— А я так і поїду голомозий? — поспитався Андреа.

— Пусте! — пирхнув Кадрус. — Сьогодні такий вітрюган, що в тебе могло зірвати капелюха.

— Гаразд, — відказав Андреа, — завершимо цю справу.

— А хто ж тобі заважає? — запитав Кадрус. — Сподіваюся, не я?

— Цить!.. — прошепотів Кавальканті.

Заставу поминули щасливо.

Діставшись першої вулиці, Андреа зупинив коня, і Кадрус плигнув додолу.

— Зачекай, — сказав Андреа, — а кирея, а мій капелюх?

— Ти ж не хочеш, щоб я застудився. — відтяв Кадрус.

— А як же ж я?

— Ти молодий, а я вже старію. Бувай, Бенедетто!

І він зник у провулку.

— Ох, — сказав Андреа, — невже на землі неможливе цілковите щастя?

VIII. Подружня сварка

Діставшись майдану Людовика XV, юнаки розлучилися: Моррель подався на Бульвари, Шато-Рено — до мосту Революції, а Дебре попрямував набережною.

Моррель і Шато-Рено, певне, подалися до рідних домівок, як ото кажуть і досі з трибун Палати в гарно побудованих промовах і на сцені театру на вулиці Ришельє у гарно написаних п’єсах, проте Дебре вчинив інакше. Біля брами Лувра він звернув ліворуч, уклуса перетнув Карусельний майдан, попрямував вулицею Сен-Рок, звернув на вулицю Мішодьєр і під’їхав до Данґлярового дому саме тієї миті, коли Вільфорове ландо, одвізши його самого з дружиною в передмістя Сент-Оноре, доправило додому баронесу.

Як своя людина в домі, Дебре перший заїхав у дворисько, кинув повід лакеєві, а сам повернуся до повозу, допоміг пані Данґляр вийти відтіля і взяв її попідруч, щоб відпровадити до покоїв.

Тільки брама зачинилася і баронеса разом із Дебре опинилася у дворі, він сказав:

— Що з вами таке, Ерміно? Чому вам стало недобре, коли граф розповідав ту історію чи радше казку?

— Тому що я взагалі кепсько почувалася сьогодні, друже мій, — відказала баронеса.

— Та ні, Ерміно, — заперечив Дебре, — ніколи я цьому не повірю. Навпаки, ви були в доброму гуморі, коли приїхали до графа. Щоправда, пан Данґляр був трохи не в дусі, та знаю, що ви не дуже звертаєте увагу на його кепський настрій. Хтось засмутив вас. Розкажіть мені, у чім річ, ви ж знаєте, я не потерплю, щоб вас кривдили.

— Запевняю вас, Люсьєне, ви помиляєтеся, — сказала пані Данґляр. — Річ просто в самопочуванні, як я вам сказала, та ще в кепському настрої, який ви помітили і про який я вам не хотіла казати.

Було зрозуміло, що пані Данґляр перебуває під владою того нервового збудження, якого й самі жінки не усвідомлюють як слід, або ж вона, як угадав Дебре, зазнала якогось прихованого струсу, що про нього не хотіла зізнаватися. Дебре звик рахуватися з безпричинною нервозністю, як з одним зі складників жіночої натури, тож він перестав наполягати і вирішив чекати сприятливої миті, коли можна буде знову поставити це запитання чи коли вона сама надумає зізнатися.

Біля дверей свого покою баронеса зустріла панну Корнелі, свою покоївку.

— Що робить моя донька? — запитала пані Данґляр.

— Цілий вечір училася, а потім уклалася в ліжко, — відказала панна Корнелі.

— Та, мені здається, хтось грає на роялі?

— Це грає панна Д’Армії , а панна Ежені вже в ліжку.

— Гаразд, — сказала пані Данґляр, — допоможіть мені роздягнутися.

Вони ввійшли до покою. Дебре вмостився на широкому дивані, а пані Данґляр із панною Корнелі ввійшла у будуар.

— Скажіть, Люсьєне, — запитала крізь двері пані Данґляр, — Ежені й далі не хоче з вами розмовляти?

— Не лише я скаржуся