Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Я не прошу милостині, любий мій, — іронічно посміхаючись, сказав незнайомець, і в тій посмішці було щось таке страшне, що слуга відступив, — я тільки хочу сказати два слова твоєму панові, який дав мені одне доручення два тижні тому.

— Послухайте, — сказав Андреа й собі досить твердим голосом, щоб слуга не помітив, який він збурений, — що вам потрібно? Кажіть хутчій.

— Мені треба, — ледве чутно мовив чолов’яга у червоній хустці, — мені треба, щоб ви позбавили мене від необхідності повертатися до Парижа пішки. Я геть зморився, і не так добре пообідав, як ти, тож насилу тримаюся на ногах.

Андреа здригнувся, почувши, як до нього звертаються.

— Та що ж ви все-таки хочете? — поспитався він.

— Хочу, щоб ти підвіз мене у своєму гарному повозі.

Андреа пополотнів, та нічого не сказав на те.

— Авжеж, уяви собі, — сказав чоловік у червоній хустині, застромивши руки до кишень і зухвало дивлячись на юнака, — оце цього я хочу! Чуєш, маленький мій Бенедетто?

Від того імені Андреа, здається, подався; він підійшов до слуги і сказав:

— Я справді дав цьому чоловікові доручення, і він має прозвітувати мені. Дійдете до застави пішки, а там найміть бідку, щоб не дуже запізнитися.

Здивований слуга пішов собі.

— Дай принаймні мені від’їхати у затінок, — сказав Андреа.

— Та я й сам відпроваджу тебе в належне місце, ось побачиш, — сказав чолов’яга у червоній хустині.

Він узяв коня за гнуздечку і попровадив бричку в темний закут, де справді ніхто не міг побачити тої пошани, яку виявляв до нього Андреа.

— Це я роб­лю не заради того, щоб проїхати в гарному повозі, — сказав він. — Ні, просто я зморився, та й хочу побалакати з тобою про справи.

— То сідайте, — сказав Андреа.

Шкода, що було вже темно, а то цікаве видовисько становив собою той бурлака, що сидів на шовкових подушках, а поруч із ним правив конем елегантний молодик.

Андреа проїхав усеньке село, не зронивши і пари з вуст, його супутник теж мовчав і тільки посміхався, наче страшенно був задоволений тим, що їх ніхто не може ні бачити, ні чути; потім він зупинив коня і, згорнувши руки на грудях, обернувся до чолов’яги в червоній хустці.

— Послухайте, — сказав він, — що вам треба від мене? Нащо ви порушуєте мій спокій?

— Ні, хлопчино, ти скажи мені, чому ти мені не довіряєш?

— У чому я не довіряю вам?

— У чому? Ти ще й питаєш мене? Ми з тобою розлучаємося на Варському мосту, ти кажеш мені, що вирушаєш до П’ємонта і Тоскани, аж раптом опиняєшся в Парижі!

— І чим це вам стає на заваді?

— Та нічим, навпаки, я сподіваюся, це піде мені на користь.

— Ти ба! — сказав Андреа. — То ви хочете спекулювати на мені?

— Ох, нащо такі гучні слова!

— Попереджаю, що це марно, дядечку Кадрусе.

— Та не гнівайся, малюче, ти ж і сам повинен знати, що таке лихо, а воно ж робить людину заздрісною. Я гадаю собі, що ти вештаєшся П’ємонтом і Тосканою і гаруєш чичероне або носієм, і шкодую тебе, як шкодував би рідну дитину. Ти ж пам’ятаєш, я завжди прозивав тебе сином.

— А далі що? Далі?

— Ох ти ж, забіяко! Потерпи трохи.

— Я й так терплю. Закінчуйте ж бо.

— І раптом я зустрічаю тебе коло застави, у повозі з чепурним служкою. Ти що, знайшов золоте родовище чи придбав маклерський патент?

— То ви заздрите?

— Ні, я просто задоволений, такий задоволений, що хотів привітати тебе, малюче, та я був недобре вбраний, тож ужив заходів безпеки, щоб тебе не компрометувати.

— Добрі заходи безпеки! — сказав Андреа. — Забалакати зі мною в присутності слуги!

— Нічого не вдієш, синку, я забалакав, коли пощастило зустрітися. Кінь твій прудкий, повіз легенький, та й сам ти слизький, наче в’юн, — якби сьогодні я проґавив тебе, то, либонь, і не зловив би більше.

— Ви ж бачите, я не ховаюся.

— Це твоє щастя, і я дуже хотів би сказати це про себе; а ось я ховаюся. Крім того, я боявся, що ти мене не впізнаєш; але ти таки впізнав мене! — докинув Кадрус із мерзенною посмішкою. — Це так люб’язно з твого боку!

— Гаразд, — сказав Андреа, — то що ж ви хочете?

— Ти кажеш мені «ви». Недобре це, Бенедетто, адже я твій давній приятель; гляди ж бо, а то я стану вимогливий.

Та погроза погамувала гнів Андреа, і він відчув, що має поступитися.

Він знову пустив коня клусом.

— Недобре так поводитися зі мною, Кадрусе, — сказав він. — Ти сам кажеш, що ми давні приятелі, ти з Марселя, а я...

— То ти тепер знаєш, хто ти?

— Та ні, але ж я виріс на Корсиці. Ти старий і впертий, я молодий і непоступливий. Недобре, як ми почнемо погрожувати один одному, нам ліпше все вирішувати ладком. Хіба я винен, що доля усміхнулася мені, а тобі не щастить, як і раніш?

— То тобі справді поталанило? Значить, і той слуга, і бричка, й убрання не позичені? Що ж, тим ліпше! — сказав Кадрус, і очі його аж засяяли від захланності.

— Ти сам це добре бачиш і розумієш, якщо вже забалакав до мене, — дедалі дужче хвилюючись, сказав Андреа. — Якби в мене була така хустина на голові, як оце в тебе, замурзана сорочка на плечах і подерті шкарбани на ногах, то ти не підійшов би до мене.

— Бач, як ти зневажаєш мене, малюче. Недобре це! Тепер, коли я тебе знайшов, ніщо не завадить мені вбратися у найліпшу одіж. Я ж бо знаю, яке в тебе добре серденько: якщо в тебе два костюми, ти один віддаси мені, адже я віддавав тобі мою порцію бобів і юшки, як тобі хотілося їсти.

— Правда твоя, — сказав Андреа.

— Ох і апетит був у тебе! Він у тебе так само добрячий?

— Авжеж, — зареготав Андреа.

— Уявляю, як ти пообідав оце у того князя.

— Та то не князь, а тільки граф.

— Граф? Заможний?

— Так, але не чіпай його, бо з цим паном непросто мати справу.

— Та не переймайся! Ніхто не чіпає твого графа, можеш лишити його собі. Але, звісно ж, — докинув Кадрус із тією ж таки мерзенною посмішкою, — за це доведеться труснути капшуком.

— Та й скільки ж ти хочеш?

— Гадаю, на сто франків щомісяця...

— Еге?

— Я зможу існувати...

— На сто франків?

— Кепсько, звісно ж, ти сам це розумієш, але...

— Але?

— На сто п’ятдесят франків я пречудово влаштуюся.

— Ось тобі двісті, — сказав Андреа.

І тицьнув йому десять луїдорів.

— Гаразд, — сказав Кадрус.

— Заходь до швейцара кожного першого числа, і будеш отримувати стільки ж.

— От бачиш, ти знову принижуєш мене!

— Як це?

— Змушуєш мене звертатися до прислуги! О ні, я, знаєш, хочу мати діло з тобою.

— Гаразд, приходь до мене, і кожного першого числа, принаймні